reliquaria

     Взяти білий мармур і висікти небесну Венеру — справа проста. Важче — її ж, не втративши краси, виліпити із грязюки.      Написати портрет вишуканої аристократки — справа проста. Важче — понівечене обличчя, не втрачаючи достоїнства.      Сфотографувати ідеальне — справа проста. Але куди важче...     З ловити й дістати те, що приховано...

     Червоно-білі перлини, стукаючи, посипались на дерев'яну підлогу. Нитка варварськи, проти природи, — розрізана.       Хрипкі звуки.       Перлини червоніють і червоніють.       На думку спадають опалі ягоди калини.       Його запевнення її були неправдою. Її запевнення дитини — також. Дитина плаче.      Це біле намисто подарував він, тепер на ній — криваво-біле шовкове кашне.       Вона розірвала його брехню великою ціною.       Добре, що це може бути вигадкою.

     Камерна. Особиста. Інтимна. Інтелектуальна. Впевнений: невідповідна ні часу, ні контексту — категорично.      Знаю, про що напишу і що, але вперше відчуваю, що буде важко.      Дія І.      Сперечається з системою, в якій народилась і в якій її не стане. Смерть вперше наближається до неї близько — обпалює своїми руками молоду шию. Хустинки на шиї та закриті вбрання намагаються приховати це. Неочікувано для мене, такі вбрання перегукуються зі стилем Даліди.      1964. Не можу визначити: мелодія, ніби, мінорно-мажорна. Таке буває, текст про «можливість», тому..? Спів мажорний, однозначно, додаткова чоловіча партія — також. Пісня відчувається на усмішці, тембр теплий, насичений, дуже плавні переходи та підйом до високих нот. Красиве, контрольоване інтонування. Ідея пісні — романтична, впевнена. Образи — цікаві, але одразу асоціюються із системою. Специфічна вимова слова «Одеса» — притаманна ряду носіїв інших мов...

     Покинула сиза красуня свою келію у скелі. Полетіла до сонця.      У синяві — над синявом.      Летить.      Сонце опускається. Втомилась — летить.      Сонце ще нижче.      Дуже важко…      Заховалось.      Біль у крилах — нічне чорне полотно впало на них.      Темна голубка ще летить…

     Люстра з абажуром. Темно-помаранчевий, з китицями.       Тьмяна лампа розжарювання глухо світить на просочений оліфою саморобний стіл. Де-не-де сколотий, потрісканий, подряпаний.      На столі — замучений патефон; його блискуча голка, мов лезо, нарізає всі платівки на тонку чорну нитку.      Кожна платівка звучить і помирає однаково.      З напівтіні кутка кімнати за цим — цигарка за цигарко — слухають, дивляться у хмарі диму.

     Горить, пече в грудях, розходиться жар по тілу. Я — в словах, у книжках.       Вогонь пекельний, вогонь, вого...! Нема повітря, щоб вигукнути!      Спалю на церковному вівтарі всі книжки. Кожне слово проспіваю з Далідою в її «Je suis malade» — обпікаючись полум'ям — низько і голосно. Хай стіни гудуть.      На згарищі послухаю свій голос по радіо, як маленьке дитя.      Тиша... Маніакальна тиша...      Іскра пропекла пожежею.      О! Ні, я відмовляюсь, я не стану попелом!      Принизливо згоріти — перед собою принизливо.

    Пане Гюїсмансе, добридень.     Придбав ваше видання, україномовне. На жаль, наклад — невеликий, тисяча примірників, хоча певен: великий наклад був би недоречним. Мені навіть вдалося помітити помилки коректора, про що я повідомив видавництво.     Я поставив амбітну мету — освоїти вашу працю за три-чотири дні. Я помилився: втома й інтелектуальна робота взяли своє.     Над вашим твором я ще працюю, я близький до мети. І ми з вами близькі, але й дуже різні.     Мене зачаровує ваша монолітна енциклопедична ерудованість; пізнання від усього до всього — від літератури до колористики й парфумерії, ботаніки тощо.     Для себе я б назвав книгу словником символів — щільним, густим, концентрованим. Знали б ви, скільки приміток я зробив і закладок також.     Мені б хотілося взяти частину вашої майстерності, але я точно знаю, що навіть закладки та примітки не змусять мене вписати те, що само не народилося в мені. У вас прекрасн...

     Глибоко внизу корпусу текстів я писав про свої вподобання. Там є співачка, кар'єра якої тривала з середини 50-х років до кінця 80-х минулого століття у Франції.      У цієї співачки є одна пісня: покинута лірична героїня просить у всіх, кого можна, розповісти їй про її коханого — сказати будь-яку правду: чи щасливий він, чи ні. Основні куплети — інтонований речитатив, приспів — контрольований вибух. Супровід аскетичний: фортепіано — основа, на приспіві — струнні та легко — ударні.      Звісно, я сиджу у соцмережах. Навряд мене можна представити у костюмі аристократії минулих століть. Хоча...      І ці соцмережі пропонують мені росіянина, який мешкає у Франції. Вочевидь, він наполегливо переспівує пісні цієї співачки. Одна — могла бути випадковістю, дві — закономірність.      Ви, мабуть, помітили, що я люблю еклектику. Ця ж еклектика, яку я помітив, дивна: якщо першу пісню я ще пропустив — випадкова невдача, ...

      Знову мене всадили за шахівницю. Красиве поле, відполіроване до блиску; з дорогого дерева суворі, реалістичні фігуки  — можна розгледіти кожну деталь.      Навмисна партія почалась.     Як можна грати проти мене наосліп? Ця його пов'язка кольору бордо, з льону,  — все закриває, обманює. Я дивлюсь і дивуюсь.     Не бачити йому перемоги. А чи я виграю?     Починаймо.       Він проти мене.     Непевні рухи  —  холодна тактика  —  невдалий хід  — точна перестановка — дитяча логіка — жорстока стратегія.       Фігури злітають з шахівниці одна за одною. Я ненавиджу грати в шахи — тільки не це, мені потрібен спокій.      Мій пішак проголосив мат. Король схилив корону.     Програш!       Обидва.       Ми програли обидва!

     По хвилях неспокійного дикого океану ковзає човник. Грубої роботи, примітивний, невеличкий.       Сонце випалює його капітана. Юного, недосвідченого  — без компаса навіть.       Океан ховає будь-які береги  — суцільний. Норовливий, варто капітанові відволіктись, як хвилі нахлюпують труйно-соленої води в його прихисток. Аби не піти на дно  — щораз  — постійно  — руками...       Руками повертає воду океанові. 

       Я не певен в тому, що напишу. Не знаю, що буде: кладу руки на клавіатуру — натиискаю першу літеру — ллється; беру перо — виводжу першу літеру — ллється. Сама потоком рука веде нитку, ставить знаки і не знає. Розум також не знає. Два-три слова — наперед, хіба. Я про це казав, раз повторюється знову —  це жива теорія.       Мінімальна редактура: доповнення, відрізання, знаки.

     Величний театр. Позолота, темно-червоні оксамитові партьєри, оздоблені золотими та срібними нитками. Такого ж кольору сидіння стільців із темного дерева. Оркестр грає какофонію, готується.      А скільки кришталю! Скільки світильників! А величава люстра! Як дивно побачити лампи розжарювання! Так, нові виглядали б тут дикувато.      Оркестр грає какофонію, готується.      Бах! Удар, дзвін!      Залишки люстри возсідають на залишках стільців у центральній частині партеру. Яка примхлива глядачка. Все завмерло — оркестранти замовкли.      До вистави ще, насправді, година...

     Дім мій згорає. У моїх скляних очах віддзеркалюються і іскри, і палаючі шматки, що падають, ніби салют. Хто підпалив, я не знаю. Боже, як тепло, пекельно. Може, я — не пам'ятаю, може, хтось інший — не бачив.       В очах — все палає. Горить — догоріло. Не кричу, допомоги нема. Хто знає про цей дім? Ніхто. І я погано знав,  хоч і жив.      Остання стіна впала. Порох.      Тут нема чого більше робити, краще потім підійти.      Через три роки: акації, верби, квіти, трави — незліченні. Красиво... 

     Коли я хворію, в мій дім приходить горбата медсестра — ставить об'ємні крапельниці неприродно червоного кольору.       Йде.      Стає легше, поки препарат повільно крапає: крапля за краплею. Крапля за краплею; крапля... Як тільки він закінчується, поступово стає гірше. Ніби хвороба повертає собі владу та повертає її непросто, а з відсотками: за кожну краплю — дві краплі моєї крові.      Кличу горбату рідко.       Лихварка! Лихварка — лихо?      Здається, труїть... А кого просити допомогти?

     Чорна вода; чорне небо. Зірки догорають спокійно, на неспокійних хвилях — блідий блискіт. Художник розтушував горизонт. Рано ще закінчувати, не вистачає... Помах, порух.       Самотні скелі на передньому плані — маяк із темного граніту. Сил у нього небагато або він зламаний. Немає дня, щоб його навідали.       На полотні менше, ніж видно.

     Машина. Механізм.       Жує, пережовує, випльовує.       Робить постійно безглузду грубу роботу: жує, пережовує, випльовує.       Сталеві гвинти надійно скріплюють її елементи та не дають розвалитись, щоб далі жувати, пережовувати та випльовувати.       Люди проходять повз неї: хтось — лається та б'є ногою чи кулаком, хтось дбайливо погладжує та полірує. Така безглуздість: жує, пережовує, випльовує.       Багато століть. Така безглуздість: жує, пережовує, випльовує.

     Довжелезний стіл у розкішних скатертинах, на ньому розставлені масивні канделябри з безліччю свічок; прикрашений ліліями, трояндами, бузком, півоніями, ромашками, маками та різними тендітними в'юнками — аромати, кольори — зливаються в одне ціле.      На срібних тарілках — всілякі наїдки: м'ясо, риба, овочі; далі — фрукти, солодощі; напої — від соків, вин до найміцніших, найрідкісніших видів алкоголю — все, що забажаєш, — тільки знайди у цьому приглушеному світлі!      А ти... Так, ти!      Сидиш у своєму смокінгу з оденом на шиї; стрічка тисне тобі, метал — холодний; важкі парфуми з нарцисом посилюють квіткову задуху, — дивишся на свої вишукані тарілки та філігранні золоті прибори обабіч і... ... Хліба, ти хочеш простого, черствого чорного хліба та склянку холодної води...

Як рухатись? Я не знаю. Під битим склом. Кожен рух — біль та кров, прозора темрява.  А що це за скло? Промислове, якесь побутове чи, можливо, стародавні вітражі?  Прозора кров та червона темрява.  Ні-ні!  Ніяких легких рухів.  Тільки один, сильний, точний — випростатись.  Руками закрити очі. Тріскіт, гуркіт, дзвеніння  — очі відкрив. Бачу все, чого не бачив.   

Колись я подарував красиву пісню. Вона легка, чиста, світла, виразна — так і хочеться віддати. Я довго шукав кому, гордо чекав. Знайшов. Не втерпів — урочисто підніс, вишукано, як найвищий дар. Переслуховою… Здається, якщо подарував, то хіба — собі.  ... "Тільки ти не проходь з погордою".

     Зовнішній біль від фізичних ударів чи колючих слів – прожити можна, можна оборонятись: ухилятись, бити, колоти, піти, втікти; стерпіти. У тебе є союзник – ти. Вдвох легше. І кривдника можна полишити далеко-далеко на відстані.      Біль внутрішній, породжений самим собою, проти себе ж, проти свого єства — … куди втечеш, що зробиш? Можна струхлявіти.      А можна жити. Мовчки. Чи ні?

     Давно читав, що голос Аманди Лір — звук банки, в якій торохкотять цвяхами. Бачив і інші тексти в яких були і дивацтва, і чудасії.       Зараз вона грає в моїх навушниках.       Як дивно!       Її голос гримів, дійно, на багатьох танцмайданчиках. Вона і її музика витримали змагання із часом.      Я не фанат Аманди, іноді переслуховую декілька пісень і все. Біографію пам'ятаю поверхнево.       Як дивно: деякі люди обрали не танці під її голос, а вирішили побути з пером і пописати різні тексти.       Дивно.      Хоча... Чому я займаюсь моралізаторством? Я ж також так іноді робив. Краще, час від часу,  обирати і слухати те, що подобається, а не вслуховуватись у те, що неприємно.      Дякую, Амандо!

     Відійду на мить від свого улюбленого кришталю та полюблених боліт.      Танцювальна музика гуркотить і колеться, підлога з дерева рипить від звичайного взуття та від підборів.      Всі звуки переливаються та змішуються, підігрівають холодні розуми.      Алкоголь, цигарки і те, про що не можна писати.      Всі запахи змішуються. Погляди, усмішки перетинаються, на мить і зісковзують далі. Сотні випадкових дотиків.      Ритми шалені. В головах — імпульси. Пам-пам-пам!      Лазери та світло нанизують порожнечу.      Дискотека, тусовка, рейв — як хочете, що вам і де вам ближче.      Скоро — вранішня гіркота.

     Заснув, такий важкий день був. Просто впав на ліжко, на якому хтось, мабуть, жартома закріпив вертикально кортик. Увійшов повністю, тільки топази з руків'я залишились на видноті. Спав день, другий... Місяць: аж поки не відчув дискомфорт та незграбний ниючий біль.        Встав, підійшов до свого улюбленого барокового дзеркала: червоний костюм  — почорнів, почав обсипатися, обличчя помітно зблідло; знебарвилось. І найцікавіше  — із рани не текла кров: із неї струменів темний синьо-сірий дим.      Ніхто не прийшов на мій поклик. Можливо, я став занадто тихим, але вони ж і не прийшли впродовж місяця...     Я намагався витягнути кортик сам  — руками, ножицями, ножем, спицями, щипцями, мотузкою... Нерухомий.     Тук.     Що?     Тук-тук.      Хтось стукав з тієї сторони дзеркала. Я! Це був я!      Усміхнувся дзеркальний собі реальному і сказав, ...

     Сонце не поруч, чорне сонце. На ниточці червоній. Висіло. Пропалило і впало. І блакитне сонце, що було вночі, — бурі хмари його з'їли. І фіолетове сонце — сховали за багряними портьєрами. І зелене — заросло квітучим тереном, який всох та затулив. І біле сонце — вимкнули як вечірній світильник. І скляне сонце — потовкли сокирою до пороху. Ніяке сонце не поруч. Ніяке.      І місяць тепер тільки примара.

     Невідомі мені рослини, гілки, гриби; ядкий сморід; якісь кущі з чорними ягодами, білі химерні квітки. Придбав твідовий костюм декілька років тому, темно-зеленого кольору. Краватка та хустинка-паше пасують — темно-золоті; коричневі лофери.      Я занадто ексцентричний для цього місця, для самого себе тут, хоч і колір одягу підходить. У бутоньєрку — білу квітку, до рота — жменю ягід.      Химерне видовище збоку: в роті ніби кров, а в бутоньєрці — потойбічне.      Усміхаюсь собі, усміхаюсь із себе.       Моторошний. Ще трохи ягід і ось тих — невеличких прозорих. Ще квітку до бутоньєрки — реп'ях.      Підвищив ставки — тепер я місцева химера. Палає в зіницях — костюм у плямах.      Ноги тим часом втратили землю; заколисують болотяна алхімія, аромати.      Усмішка не щезає, вона тільки викривляється; вода накриває.       Я нарешті дізнаюсь...

     Мені подобалась моя кімната. Всю юність поклав на її возведення. Сам дез Ессант, переконаний, зомлів би від дивини.      Нічого окрім кришталя, небесно-блакитного скла, таємничо-зеленого, іноді — пристрасно-червоного; прозорого; витонченої порцеляни та дзеркал.       Стіни, стеля, підлога, меблі, фурнітура... Все-все-все...      Зимовий сад. Літній сад.      Релікварій!      Витончені лінії, вигини — філігранна робота — мистецтво, яке однаково ламало на кольори світло сонця, місяця й зірок. Дивина! Говорили про незручність, крихкість, умовляли взяти інші матеріали. Ні!       Нещодавно я почав різатись о гострі кути, сколи. Кров ніколи нікуди не дівається, рани не загоюються.      Скривавлено-вільний, без дому; дез Ессант, переконаний, зрозумів би. Будь-який шлях: у монастир або у шинок; до товариства падших або до товариства богеми — можна все й неможна ...

     На руках моїх — сталеві турнірні рукавці, відполіровані; вони завжди такими були, бездоганними. Світло блискотить на них, відбивається; обличчя — викривлене.      Можна було ними наносити жорстокі удари світові; або вони самі могли лагідно душити мене ж.         Турніри  — привілеї юних. Від них втомлюєшся — рукавиці просто важко піднімати. І вони тягнуть до землі. Руки плутаються у травах, квітах та чагарниках, а вввечері — треба закинути їх на стіл.     Дрібного  — не втримаєш; крихке — зламаєш.      Не зніму, ніяк.     Не можу їсти, не можу пити.     Тільки одному навчився  — тримати олівець та неквапно виводити слова. Пишу як дитина — навіть потім не розберу.          Хочу відчути руками польові квіти, а не залізо.

   Друзі. Давні, старі, надокучливі друзі. Ми познайомились десятиліття тому. Вона ходила за мною всюди, я намагався відбитись від її присутності, кидаючи слова та образи в її порожні чорні шати. Марнота марнот.     Через два роки після першої зустрічі ми щиро поговорили, вона визнала моє право на приватність, але пояснила і свою природу.      Вона відійшла від мене, але як часто я чую її стриману ходу, шелест одягу, коли вона ступає за іншими. Привітно усміхається, мабуть, коли бачить мене поруч.     Іноді її природа бере верх: приходить в гості, шепоче на вухо: "Нумо подорожувати? Тут не так цікаво". Тоді я беру свій сталевий кишеньковий годинник з чортополохом, відкриваю його і нагадую нашу бесіду: "Я сам оберу час, не забувай".     

      Світловий промінь  — уявна лінія, вздовж якої рухається світло.  Так колись мені дали "академічне означення"; воно просте, бо вивчали наприкінці сьомого класу. Звісно, його можна дати більш конкретно і вузькоспеціалізовано.      У цьому нема жодної потреби далі, бо ці слова однаково не збігатимуться з тією дійсністю, що існує в моїй алхімічній лабораторії...       Велика колонна зала із чорного каменю та зеленими вітражами...      Приладів нема, окрім мене.      Приходить нечасто. Яскравою золотою спицею він трощить віконні візерунки; падає скло, на друзки  — на підлогу; пробиває свинцевий захист у грудях.           Мить блаженства, мить щемкого, мить  —  таїнства.      Проходить; діра і біль; біль... Біль!      Неодноразовий експеримент, постійний результат.      Світловий промінь  — те, що пробива...

     Підвали. Муровані каменем сивим під моїм домом. Вогкі, в мосі. Свічки вигоріли десятиліття тому.       Сонця не бачу. Гостей я не приймаю — я не чую дзвінка. За роки аскези — я втратив зір, але в темряві чую добре. Запахи розрізняю точно.       Підвали… Підвали… Вулочки-лабіринти нескінченні. Хто зайде випадково — сам не вийде. Я виведу.       ... ніколи не стрічав мінотаврів, привидів, скелетів, мабуть, це тому, що дзеркал нема.      Без догляду будинок втратив вигляд, грубий вітер порозбивав вікна — їх заколотили. Грубі дітлахи витопали квіти…       У мене є дім; а самого дому — нема.       Полірую словами цеглу. Кривезним гвіздком виводжу кожне сумлінно. Ніхто не завадить і не зарадить моїй праці. Моїй щоденній рутині.

       Сизіф був задовго до мене. Смерти я не прагну уникнути... Море я не люблю. Ніколи не любив відпочивати там, але ідея неприборкуваної води та темних величних густонаселених світів — стримано-красива.      Копаю шахти у морях та океанах. Для стовпа світла, до дна та глибше. Хтось стверджує, що це корисна праця, інші  — мовчать. Я не знаю. Щось роблю, сперечаюсь чи з Світом, чи з водою, чи з собою. А, може, просто з іншими.     Мовчки тепер я дивлюсь на свою працю. В руках нема інструментів. Стою на піску, сонце сліпить. А чи потрібно воно, там, на глибині рибам, водоростям  — всьому живому..? Риторичне питання для моєї праці.      Не потрібне.      Рушу в гори, які я так люблю. Для себе.

     Я йду між дзеркал, між скла, між порожнечі. І рахую: раз, два, три. Далі — забуваю все і починаю з початку: раз, два, три.      Надворі — ніч, за вікном — тиша; за стіною — політичний шум. Холодне світло над головою; без світла — в голові.      Я мріяв про літо, але так мало був на вулиці, хоч знаю, як там приємно.      Можна, щоб літо не закінчувалося? Можна без зими? Я не боюся її холоду, я боюся темряви.      Раз, два, три — голими руками б'ю в прозоре скло і в порожнє дзеркало. Кров капає в нікуди.      Тільки не зима.

     Я увесь у книжках: зліва — три полиці; справа, на столі, — три стопки; позаду — вертикальна полиця. Ще вдома... У дядька... Ще знищив.      Тут — що душа захоче: проза для байдикування, проза посолідніше, гостра поетика, ніжніша поетика, етика, монографії, літературна критика, мемуари та спогади; загальний курс фізики, загальні та спеціальні курси математики, релігійна література, педагогіка, психологія, психіатрія.      Білі, блакитні, сині, червоні, зелені, кремові, коричневі, чорні... З тисненнями й без.      Перелічив — і сам злякався.      І що?      Я ж нічого не знаю. Мене може насмерть присипати цим каталогом, але від того не легше думати, не легше віддати із себе рядок. Не легше прочитати ще один рядок із будь-якої книги.      Одного разу, в глибокій юності, втративши контроль, я випалив фразу, за яку потім довго мучився, бо вона була максимальною і водночас ядучим доко...

       Я не розумію людей. Сьогодні настав цей день — я чи зламався, чи світ пішов іншою дорогою, а може, просто зрозумів, що моє «чуття» людей було самохибою.      І світ не розумію, а до цього — щось розумів: одразу згадав шепіт високих беріз уночі, влітку, років п’ять тому.      Кажуть, люди точних наук складні для розуміння. Не погоджуюсь.      Що думаю — говорю. Хочу збрехати — підбираю ідеальну систему. Що обіцяв — зроблю. Що не обіцяв — можу не робити. Орієнтири: гуманізм та «не нашкодь».      Все просто.      Мабуть, сам обираю людей, у яких може не вистачити мужності, чесності чи інтелекту для красивого спільного спілкування. Навіть для: обманіть мене красиво, елегантно, так, щоб я не зрозумів і захопився самою технікою, якої не помітив.      Бачу — і немічні криві дзеркала!      Як казав учень у приступі паніки біля дошки: «Я не знаю! Я нічого не знаю, н...

      Стара примара: срібний високий і холодний дід у дранті. З'являється там, де захоче,  — у будь-якому будинку, біля будь-якого вуха. Разів? Скільки захоче.  Де дитина малесенька, —       Крижаним, темним голосом.  Там ми будем ночувати,       Нічним баритоном. Дитиночку колихати...     Його спів треба дослуховувати...  

     Наступити собі на горло, а потім переступити себе — це можливо?      Так.          Це боляче?      Так.     Задуха?      Так, але не надовго.      А переступити?      І боляче, і задуха.     

     Хтось прокидається. Одягається, а тим часом, він, не описуватиму його, гострими сталевими цвяхами прибиває взуття до підлоги, одяг до стіни. До паралічу. Наступає знову сон...

...et si ça continue,  Je crèverai seul avec moi. Près de ma radio comme un gosse idiot, Écoutant ma propre voix,  qui chantera.  Je suis malade, complètement malade.

       Критика жива і критика метрва. Поки маю лише свою та метртву. Кожен текст  — густа невловима маса, яка намагається сховатися чи втікти. Чому я пишу саме так  — не знаю. Поки бачу ці концентрати  — ловлю і описую.      Мабуть, ремісник, який просто любить свою справу і вміє це робити, до останнього подиху, як, наприклад, були мої рідні. На автоматизмі.     Можна приплести слова  "обов'язок", "місію", але, ні, звісно, ні. В цьому контексті  —  воно звучить негідно та вульгарно.      Пишучи й зараз я не знаю, куди прямує моя думка, мої слова  — воно ллється саме, бачу, хіба, на два-три слова вперед. Письмо інтуїтивне, але чомусь потік заковується у герметичний релікварій своїми ж "незнаючими" руками.      Чи вистачить мене на інші форми та слова  — тут знають лише руки та моє внутрішнє. Воно все прямо не говорить зі мною, але дає відчуття впевненрості, тільки не зараз. ...

     Вона сидить у комірчині, люди її туди кидають. У самій тісній, брудній, вогкій, запліснявілій — подалі, в глибині свого дому. Оком загляда в шпарину — чи не випустять її.       Рідко випускають.       Кажуть, що вона огидна і прекрасна; розсіює морок і породжує його. Хоч двері, які її тримають, — слабкі, замок — дуже складний, тільки кришталевий ключик, філігранної роботи, яким володіє хазяїн дому, здатен відчинити комірку.       Складно довго тримати бранку, хоч вона нічого не п'є, не їсть, не просить; лишень постукує у двері; постукує залізними каблучками по підлозі.      Якщо її показати комусь, її сестра-близнючка оселиться в іншому домі.       Гине дім — не стає її.

     Дім її невеликий. Проте загромаджений коштовностями: камінням, золотими й срібними монетами, діадемами, перснями, ланцюжками, сережками, намистами. У скринях, у шафах, на ліжку, під ним, у льосі...       Кістлява. Шкіра така прозора, що здається, ніби видно її нутро. Ховає його під своїми скарбами. Вся в них. Вся в павутинні.       О! Я її бачу. Підійшла до молодої дівчини. Хмикнула. Накинула на її обличчя срібнонитну павутину — вмить воно постаріло, золоті локони стали сивими. Стара зняла павутину, а в руках уже — розкішний браслет. Золотий, із рубінами та гранатами. Помилувалася.       Несе додому. Покладе до інших.

     Народжуються у світі прекрасні кам’яні статуї. Навіть серце в них — кам’яне, а були — людьми.       Жити з одним однаковим обличчям вони не можуть. Їм потрібні кольорові маски. Швидко й майстерно вони їх змінюють. Одна — для натовпу. Друга — для друзів. Третя — для ворогів. Четверта — для самих себе...       Так і ходять, обростаючи мохом та лишайником. Ступають, доки камінь не втомиться бути каменем.       І лише тоді розсипаються.

     Щоб не створювати незручностей сучасності — перенесімося у віки, що минули.      Дві картини.      Перша. Уявіть ринок. Торговиця хлібом, масивна жінка, ошукала небагату покупчиню, а коли обман виявили — вибухнула, мов діжка з порохом, на нещасну.      — Хі-хі, ха-ха , — було чутно за спиною продавчині.      Юнка з веснянками прикрила рота рукою й заходилася наполегливо викручувати ляльці руки.      Друга. Палац. Принц несправедливим гнівом схиляє до землі свого слугу, бо той не виконав того, чого не міг виконати.      — Хі-хі.. , — було чутно за спиною принца.      Та сама юнка з веснянками знову прикрила рота рукою й почала викручувати ляльці голову.      Тихенько, як мишка, сміється, посопує.      Огидно, насправді.      Вправно мучить ляльку.     

     Волосся зібране. Мельхіоровий гребінь та срібний перстень із зеленим каменем  — єдині прикраси. У неї зморшки як біля кутиків очей, так і на чолі, і на переніссі. Витончена тростина допомагає їй витончено ступати землею. Буде жити ще і ще.      Це  — вимоглива, строга, вперта і непоступлива вчителька. Дає урок жорстоко, не шкодує: лупить тростиною кволих учнів.      Вона мудра і безжальна. Пройти її школу можливо, але ще не раз доведеться навідати її за знаннями.      Не пройти... Життя покарає.     Плату бере страшну, але статки їй не потрібні  — все викидає в річку.

    Методичний старий. Годинник на ланцюжку та доглянута борода  — видають це.  Його дисципліні можна позаздрити. Приходить, заковує руки, гасить зірки, як непотрібні свічки. Сідає на принесений ослінчик і починає вирізати.       Темних конячок, гладесеньких.      Складує їх у голові та на грудях, аж дихати важко. До першого проміння сонця. Гляне на годинник  — йде. Свою чавунну працю дарує. Він щедрий.

      Як я не люблю це відчуття. Вечір теплий, так, справжнє літо. Я дивлюсь на дуби, які скинули перші невеличкі жолуді, на людей, яки тихо гуляють собі алеєю, навіть на п'яниць, які спочатку знайшли радість в наливайці, а тепер продовжують її їдкою цигаркою. Так, справжннє літо. А в мені тихо, лише для мене, дзвенить метал: розпечений і морозяний  — в унісон.      Від дзвону цього  —  химери, привиди, спогади, слова, жести... Все! Не встигаю схопити одне  — на мене мчить інше.      П'ю чай з термоса, він, звісно, холодний. Не люблю гарячі напої.      Он кицька побігла через дорогу  — знову буденні речі. Труїть дзвін буденність. Я залишився десь там, далеко, в просторі простоти, щемливої, дитячої, юнацької. Колись я не розлив ядкої чаші, описаної Сологубом, а випив, і то, мабуть, моя помилка: ніби розірваний "до" та "після".       Бачу. Навіть шкірою  — і це не помилка. Найстра...

     Сухий молодик, потертий костюм, брудне мідне волосся. В бутоньєрці  — вчахла троянда.      Однаково-гидка, колюча посмішка, завжди.       Рухається швидко, як блискавка, як невловима дзи ґ а , біля жертви, тільки радість його видно. Затуляє собою світ...       Коли посмішка зупиняється біля очей, дістає з внутрішньої кишені  — стилет.      Точно лезом по обличчю і віддає зброю.      Як тільки інша рука візьме стилет  — жертва перейме його посмішку.

     Люди стверджують, що народжуються разом з ним, як з братом-близнюком. Найбільша з оман, найбільша помилка — так вважати. Він приходить сам: здалеку спостерігає за людиною, її вчинками, словами — тільки тоді зближається.       Худорлявий і високий, стає попереду на варті зі своїм мідним, ручної роботи, щитом.       Відбиває все, що брудне, все, що темнить.      Якщо людина сама чинить недостойно — він заплющує очі, опускає голову, схиляє позеленілий щит і перетворюється на мару. Здалеку спостерігає.

    Сива, низька стара. Носить золоте пенсне — майже сліпа. Виглядає мудрою. Стара-стара, як світ. Ще Авеля й Каїна застала. Плете-плете, голова донизу, — іржаве мереживо між людьми й у людях гострющими сталевими спицями. Завершить роботу — подарує, безсумнівно.       І, піднявши голову, мов яструб, точним рухом всадить вам одну з блискучих спиць під шкіру.      Тільки пісок, закутий у скло, — знеболює...

     Вам дуже пощастило, якщо цей джентльмен-оригінал у фіолетовому вельветовому костюмі завітав провідати вашу новонароджену дитину. Так, одяг його ексцентричний, власне, як і зачіска — довгі світлі кучері, але веселий норов і привітна усмішка врівноважують картину.      Він приходить на короткий час: заховати коричневий капшучок із золотом та коштовним камінням. Ховає там, де захоче: у чолі, в очах, у вухах, у руках... усюди.      Іноді ті, хто сам носить фіолетове, знають, що дари є, і показують їх дитині. І тут стає найцікавіше: якщо юнак чи юнка витратять свої скарби на працю — коштовності примножаться; якщо витратять, щоб розрахуватися за лінощі чи пороки, — їх не стане надовго.      Двічі білявий оригінал у фіолетовому не приходить.     

     Клац кістлявими пальцями — людина горить. Клац — будинок.      Її постать огидна: криваві шати та тріснутий череп, прихований під свинцевою маскою.      Клац — місто, країна, світ... Де пройде — згарище і... червоні квітки.      Вона — черства і неспинна.

     Я її не бачу. Я не знаю, як вона виглядає. Ніхто — ніколи. Її приймали та оселяли в собі.       Різними після того ставали.      Хтось її виганяє, а хтось живе з нею — довіку.       Кажуть, вона невловима — може, бо різна. 

     Кожна людина з народження має дорогоцінний камінь: діамант, сапфір, топаз, рубін, аметист, смарагд, опал тощо.      Він бездоганно огранений, сяє, переливається навіть у темряві — викликає захват.      Люди діляться своєю дорогоцінністю, довіряють її іншим рукам.      Кожного разу, передаючи не у ті руки, камінь темнішає, мутнішає та втрачає свою велич.      Згодом — перетворюється на звичайний камінець.      Люди його викидають. Тоді змінюються…

     Кат. Високий, статний. Одежі його чорні, з багряними плямами, ніби в крові, але то не кров, то гірше.      Очі його порожні, ніс орлиний, а чуттєві вуста зашиті навхрест чорними нитками.      З усіх існуючих катів — він найстрашніший. У нього нема сокири чи підвалу.      Підходить до людини, стоїть, вимірює час піщаним годинником, а потім точним безшумним ударом срібного меча залишає невидиму глибоку рану в серці.      Меч завжди на мить стає чорним.      Іноді удару нема, якщо час не закінчився.      Він тихо йде далі. 

     Цей чоловік — віконт. Титул не робить його зарозумілим, навпаки — він жахливо людяний. Днем він полюбляє поспати. Під вечір — прокидається, обходить своє шато, розглядає портрети, згадує, заходить у минуле.       Пізніше  — у своїй камерній залі він запалює два канделябри, готує два крісла, а слуги приносять найвитонченіший сервіз та дорогоцінний напій  — чай. Після приготувань камердинер запрошує гостей по одному. Вхід до шато вільний, тому за ніч їх може бути не сотня, не тисяча, а нескінченна кількість.       За ніч він встигає прийняти всіх, завжди. Віконт мовчить, гості говорять, багато. Говорять, п'ють чай і плачуть. Плачуть, побиваються і йдуть, а далі  — наступний . Хтось приходить один раз, хтось  — щоночі. Віконт приймає всіх, завжди.       Колись одна маркіза сказала про нього, з гострою іронією: "Необхідний компонент щастя".  

      Мудра, прекрасна, чуттєва. Витончена, філігранна кришталева пані. Волосся м'яко-срібле, очі сіро-небесні. Тендітний стан. Має величне, але достойне вбрання та сапфірові прикраси.      Щодень вона скликає бал. Ввечері у величезній залі,  розміром з ціле життя, збираються всі: жебраки та багаті, духовенство та паства, кволі та молоді  — всі,  всі, всі.      Ніколи вона ні з ким не говорить, ніколи ні з ким не танцює. Ходить порожньою залою, ходить у найкращих шатах, ходить, пускає по сльозині, і гасить свічки  — залишаючи у себе за спиною ніч.     

      Стара. Кістляве висушене обличчя закриває поношена, вицвіла вуалетка: ніби вона намагається заховати свою неміч. Одягнена в дранття, тільки черевики її красиві: коричневі із золотими пряжками, що всіяні камінцями. Хода її неспішна, але вона мусить  — це її життя, її хліб.      Їй не потрібен швидкий крок  — вона любить чекати. Хижа стара завжди наздоганяє: не сьогодні  — через багато років. Її рука на плечі  — найгірше. Кого торкнеться  — той залишиться при ній, чоло схилить перед золотом і каменями.      Кажуть, вона молодша сестра Смерти.     

      У мене є брат-близнюк. Він народився, коли мені було двадцять років. Ми ніколи не розлучались, ні на мить. Деякі люди казали, що між нами є кайдани, які я ніяк не побачу.  Вони намагались їх розбити, але марно.      Мій брат різний. Переважно темний, з яскраво-багряними очима — зранку, коли знесилює, вдень, коли душить мене, та вночі, коли нашіптує прокльони й вкладає свою темряву у сни.       Буває яскравим паяцом, вишуканим денді, щедрим пройдисвітом та гулякою, який упивається трунками.       А іноді... паяц може нашіптувати прокльони… а вишуканий денді — душити.      Кажуть, родичів не вибирають. Знаєте, так, я не обирав.

      Із витонченою тростиною, у нічно-маревному плащі, який при кожному поросусі гримить тривожне цілим оркестром,  — він  — В ічний звукар, стоїть і визвучує. Очі від тої музики скляніють, а думки  — стають муками.      Законами природи нехтує: далі від нього  —  музика гучніша, жорстокіша . Його постать зростає і нависає.      Близькість  — його катує: м узика згасає, стає тихою... тікає... аби відійти подалі і заграти знову; пізніше, інакше.

    Ошатна русява, довговолоса, зеленоока пані. Всі, хто її бачили і бачать, кажуть, що вона витончена; граційна. Одяг у неї строгий, дорогоцінний: на чорному  — шитий срібними нитками. Срібні прикраси зі смарагдами.       Є в неї особливість: вона не живе в своїх розкішних угіддях. Їй не потрібні витончена архітектура, геніальні полотна чи вишукана порцеляна її дому.       Вона любить ходити між людьми. То зав'язує їм очі, то затуляє рота чи закриває вуха. Іноді кладе свою тендітну руку на плече й хилить до землі, принижує, приземляє.     Багато хто її не бачив, але помічав. Вона була або буде біля кожного. Висока пані не знає Смерти.

     Років десять тому, якщо не більше, у забороненій нині мережі, я зібрав близько тридцяти тисяч музичних записів та приблизно 160 гігабайтів файлів — на одному жорсткому диску. Я мав стійке переконання, що схожі люди слухають схожу музику. При знайомстві я часто запитував про музичні смаки та знання. Думаю, для вісімнадцяти–двадцятирічного віку це могло бути недалеко від істини, бо часто працювало. Щось схоже про єдність думок, тільки в літературі, говорив Мережковський: «Я не знаю більш солодкого і глибокого відчуття, ніж те, що відчуваєш, зустрічаючи свої власні, нікому не висловлені думки у творі… Тоді тільки перестаєш на мить почуватися самотнім і розумієш спільність внутрішнього життя всіх людей…»      Зараз ця гіпотеза, здається, вже не працює — принаймні щодо музики. Але, звісно, у кожної людини, яка проходить становлення, а це — процес усього життя, є митці або твори, які стоять «за спиною». Близькість до таких митців може свідчити про близькість...