reliquaria

       Співають дзвоники, шепочуть травки, дерева вискрипують, місяць хитро посміхається на зоряному полотні. Так, лише зорі мовчать — підморгують.       Відбивається та б'ється об тихе озеро, давнішнє. Старіше за них усих. Риби та русалки підмугикують тихенько, в товщах, в такт пісні.      — Так-так-такт, ти божевільний!

    Сьогодні я нікого не побачив. До мене ніхто не прийшов і нікуди я не ходив. Ковдру накинув день, ковдру накинув я.       Нові тривожні сни зі старим оркестром. Нове дітище тріснутих скрипок, розшатаного рояля та тривожного кольору арфи.       Грає і після сну.       До праці не приступив, мури не звів.

     Бах! Бах! Червоні іскри. Червоним вишито чорне. Бах! Бах! Червоні орнаменти.      Весілля?      День народження?      Війна?      Свято?

     Я заглядаюсь у темне вікно. Й темрява глядить у мене. У нас схожі очі, схожі й риси. Ми такі схожі, ми поруч.      Від скла та вульгарного пластику мене відділяють люди. Ні, навіть не так. Їхні твори, їхній відбиток у мені. Їхня темрява у мені — дорогоцінний спадок, дар. Стоїть завадою, стіною темряві моїй. Обмежує її, не дає перелитись.      Вони поклали своє життя. Можливо, не знали для кого і для чого.       Від болю.

     Делікатно беру блідими тонкими пальцями слова. «Смерть» — липка чорна фарба; та й саме слово липке — пристане, біда.      Кручу, вивертаю, вигинаю: так і сяк — «квітка», але гидка, мертва.      «Біль» — засічки на літерах такі гострі. Мучу й це слово — «поезія»: красива, коле не руки, коле єство.      Руки червоно-чорні. Чи є сенс продовжувати? Змінив форму, а середину — як?

     Я — многогрішний. Сьогодні — ваш перший і останній суд. Фібула з Атеною міцно тримає мою темно-синю мантію.      Я перед вами! А ви — встаньте перед залізними очима Атени Паллади.      Усе просто: я дивлюся на вас пронизливо — очима богині. У ваших, іще грішніших очах — іще менше гріха, ніж у мене, але як багато грубої нудьги й чистого безпричинства! У геометричних, вивірених рисах облич — ні найменшої тіні, яку труйний час залишає на вилицях допитливих.      Життя не зародилось, його нема!      Тихий присуд кожному: смертна нудьга.

     Ми орендували житло, щоправда, половину величезної квартири. Простір, двері зі склом, килими — сучасно-радянська еклектика.      Техніка вся нова. Стіни, меблі — ні.      Мені було так цікаво, хто наші сусіди: я зазирав у шпарини, намагався щось побачити за телевізором, у міжкімнатному вікні — темно.      Я вийшов на карачках тихо у загальний коридор.      Наді мною навис чоловік півстолітнього віку — його права нижня частина щелепи була понівечена і швами, і онкологією.      Він заявив, що моє втручання заважає його хворій дружині й хворому йому.      Я не зупинився.      В його кімнаті ниділа самотня дружина — серед розгардіяжу і мотлоху. Вона була втомленою, блідою, але не хворою.      Знав, що їй потрібно: квіти — кляцнув пальцями — пластик, не вийшло; парфуми — кляцнув пальцями — якась дешева підробка...      Не виходить. Магія н...

     Арфа, флейта. Сопрано — тонко пряде нитку голосом. Всі переходи, весь драматизм, трагізм — майстерно-точно, сконструйовані. Плавна нитка, як тихесенький струмок.       Звучать.       Вона затихла, закрила мені очі, та забрала плату — один день.       Завжди ця арія.

       У підніжжі: могутні дерева, строкаті кущі, квіти — диво квітів!       Він дістався з підніжжя до вершини. Димка закрила все, про що знає там, — знизу. Повітря розріджене. Голова паморочиться. Поруч — трави та настирні реп'яхи, які бачили тут неодного мандрівника.       Ні. Спускається. 

     Він стоїть в центрі — згорблено-рівний; теплий прожектор згори ховає його блідість, ховає його від сонця.       Вони, в темряві, їх багато: тіні чи люди. Говорять до нього, лишаються завжди на відстані витягнутих рук. Підмигують, усміхаються, посміхаються, кричать, шепочуть.      Не потрапляють за коло. Лише одна точка — кінчиками пальців, на мить.

       Сови поснули; ліс одубів і задубів. Змії сплять теплими клубками. Вовки, лисиці та їжаки дрімають.      Зірки заспівали свої грізно-ніжні колискові; забаюкали.      Навіть місяць закрив очі.      Впав.

    Колесо, оповите трояндами, котиться жовтою пустелею, залишаючи кривавий след.       Недовго сліду жити: найбільше — зникне вглиб піску, лиш трохи буде запечено сонцем на поверхні.      Троянди плачуть — колесо несеться.

     Відбулось розчеплення. Ноги мої крокують, кросівки шаркають та шмякають, очі дивляться навкруги.       Дух мій, примара, марево    — поруч. Ми всі йдемо разом.       Тіло німе, відшліфоване та загартоване.      Дух роздивляється все розфокусовано.      Бруківка закінчилась. В темряві я йду травою. Загубив звичну стежку.

     Весна. Гори, горе.      Сонце криве, стежки в кропиві.      Чути здалеку набат. Папороть, папороть, папороть.      Важко. Змії шарудять, шиплять.       Ні, на вершину не піду. Знову набат. Нема часу, треба швидко. Треба звільнити останнє слово, яке маю.       Лагідно прошепотів: "Любов". Вітер рпідхопи та поніс до сонця.       ...      Порожній.       Німий.

       Широкий дубовий стіл. Вечеря. Канарка підспівує. Старий король дивиться у вічі старшому сину:       — Король має жити, інакше королівство паде.      — Так, тату. Піднімемо келихи! Нехай живе король!       Звуки ударів зелених келихів відбились від холодних порожніх стін.      Свічки погасли.       ...      Вечеря. Канарка мовчить.      — Тату, підпиши ось тут. Дякую. Піднімемо келихи! Нехай живе король!      Чотири синіх келихи піднялись — догори. Один зелений — німо залишився на столі.      ...      Вечеря.      — Дідусю, підпиши ось тут. Дякую. Піднімемо келихи! Нехай живе король!      Три чорних келихи піднялись догори. Один зелений... Дикий вітер розпахнув вікно, скинув зелений келих, а корона — сповзла з білої кістяної голови та брязнула на підлогу.

     Не сотвори собі кумира!       Добре.       Він сам прийшов.       У сталевих спинах достойних людей. Якщо підійти з червоною свічкою до цього металу — можна вгледіти слова та візерунки, неповторні.       Кумирів, звісно, мало. Проте багато — в них самих.       Їх стрічають з червоною незапаленою свічкою.       Осторонь і обережно.

     Білий світ-кімната розділено чорно-сірою межею-полотном. Ким? Коли?       Де я? Перед ним і в ньому. Зліва посаджу і викохаю червоні мальви. Справа — золоту пшеницю; щиро.      Полотно хитається, як ганчірка, як мутна вода, як димка.       Виросло.      Квітка і колосок — в руках. Дивлюсь вперед на урожаї. Хто це висадив? Коли?

     Краса стала попелом. Багато краси стало попелом. Чорним, вогким, карооким. Із нього час від часу вилазить красива чорно-червона змія аби тонко вжалити словом. Отрута піде тілом, а вона зникне у своїй норі.       Краса стала попелом. Отрута наповнює тіло. Гидкий диявол осторонь сміється. Чорний, гидкий, кароокий.

     Хитається стрункий високий кипарис.       Сонце палить, ніч допікає; безвітряно.       Хитається — дужче і дужче. Тінь його падає на квіти; з сонячною ніччю єдині.      Розхитуєся сильніше.      Завмер.      Зломився рівно посередині.      Гранітною плитою верхівка накрила ті й так нещасні квіти.

     Років п'ять. Моя тітка, доволі оригінальна жінка, від початку моєї пам'яті й до своєї смерті; тримала циплят. Чорна клітка стояла біля сірого, нефарбованого паркану, що відгороджував армію різнобарвних, різноароматних півоній.      Тепло.      Жовті циплята їли зерно, пищали, пили воду. Серед них — один, також оригінал: неслабкий, але їв неквапливо, тримався подалі від загальної суєти, а очі мав ніби по-людськи задумливі.      Тітка назвала його Інтелігентом. Я весь час про нього перепитував.      Все було добре.      Через пару днів я приходжу й дізнаюся, що якийсь хижак уночі напав на клітку. Інтелігента не стало.      Інтелігенція зникла в тій клітці.

     Я маю охопити все: прожувати, проковтнути, перетравити.      Хрум.      Палітурка за палітуркою.      Хрум.      Сторінка за сторінкою.      Хрум.      Речення за реченням.      Хрум.      Слово за словом; буква за буквою.      Правда, їм я повільно, іноді випльовую, маніакально замовляю більше, ніж вимагає мій апетит.

     Картина: зима, вечір; кущики всі у снігу, час густий, стежинки протоптані — сліди ніг та лапок.      Картина: зима, глибока ніч; двоє обмерзлих юнаків — у кожного по пляшці вина — слизькою бруківкою намагаються підійти до вестибюля щойно відчиненої станції метро "Хрещатик".      Картина: зима, рано-рано; дзвінок: війна, вас обстрілюють — нехай нападуть завтра, єдиний вихідний. Сон.      Картина: зима, день; біля  ґратованого вікна. Цигарка згасла. Рослина у горщику загинула. Гидкий сніг. Темно.      На вулиці світлішає, фарби  —вигорають.

     Два стрункі ряди та два стоси — зліва, біля стіни.      Три високі вежі — справа, закривають кімнату.      Два мінарети — за спиною.      ...      В дорозі ще сім.      Куди їх дівати?      Попереду — вікно, яке дивиться у чуже вікно; підвіконня в рослинах, і між ними відпочиває маленьке радіо. Щільно.      Захистився. Огородився. Чужим болем.      Який маю прочитати.  

     Він ходив по моєму дому — мовчки, з'явився, ніхто його не кликав. Мовчанням вимагав, мовчанням катував; з тіла мого — напував своє — аби напувати нічний саван. Говорив до нього — привид мовчав, обличчя безвиразне.      Я пішов до наймудріших єпископів-богословів, найрозумніших філософів, найтемніших окультистів.      Виконав перший припис. Він промовчав.      Через сорок днів — другий.      Зник!      Він зник!      Так...      До сьогодні.     Й ого привид прийшов: ледь усміхнений, з втомленими очима, ніби повернувся після подорожі; новий, незнаний.

     Портрет згас: тріщини по всьому полотну, лак, яким вкрито верхній шар, — пожовтів, різьблена рама де-не-де розкололась; павутиння, пил та пліснява наблизились до композиції.      Перший пройшов — застаре, другий — зношене, третій — нічого не видно.      Четвертий — які кольори; яка гармонія; а риси обличчя; а очі!       Красиво; безцінно!

     Сьогодні мене з дитячого садочку мали відвести до мами на роботу — в магазин — мої виховательки: Надія Григорівна, яка в перший день буття в садочку розкритикувала мою найпершу в житті пластилінову качечку та Марія Макарівна, яка, як виявилось через двадцять років, — є моєю некровною родичкою.      Осінь. Центр міста. Каштани — золоті.      Парк — золотий, фонтан не працює, завжди.      Неочікувано ми звертаємо з головної вулиці у провулок.      Вони вирішили завітати у шинок; кабак; наливайку — як забажаєте — знизити градус напруги, піднявши градус напоїв, піднявши собі настрій.      Я удостоївся пачки чипсів за своє очікування — справжній скарб.      Претензій до них у свої чотири роки я не мав.      Золоті каштани.      Червоні обличчя виховательок пашіють.      Багряні листочки падають.      Вони привели — мами нема...

     Дитятко стоїть на стільчику, що в кухні.       У віконце дивиться, тримаючись за тонку білу трубу.       Зірочки поблискують кволо. Місяця не видно. Чекає на маму.       Лічилочки повторює — не спати — віршик про качечку і верболози — не спати.       На столі — чай у білій чашечці із Вовком та Червоним Капелюшком; цукор у баночці з-під масла.      Бабуся любить, голубить, говорить, як найрідніша, хоч — сестра діда, насправді; загорнула у старе затишне пальто зеленого кольору.      З  вікна видно далеко-далеко — навіть околиці міста, але, звісно, не видно маминої дороги.      Пильнує.       Очі змикаються.       Супроти сну...       Чекає.       Не сердиться, бо знає: так треба; чекає...      ...      Щоб уночі піти з нею додому.

     Ти обіцяв їй багато. Слів було мало, а обіцяв багато: все, у що вірив, все, що міг висловити. Повірила.       Ви блукали вуличками міста — за руки — на людних і безлюдних — вдень і вночі.       На одному із шумних перехресть ти відпустив її руку. Думаєш, що вона безпорадно повисла і прихилилась до тіла, як у відкинутої ляльки?       Одразу ж, в ту ж мить, її підхопила сліпа, з рівною спиною та проникливим поглядом, що бачить над юрбою. Тягне її вперед, розкидає грубо стрічних. Слів не чує.       Будеш повертатись — відкине і тебе.

     Колись вона говорила про необхідний компонент щастя. Вмілий ляльковод — вона не була ніколи щасливою, але теорію знала добре. З її вуст це звучало особливо жорстко, хоч за жодних обставин, навіть якби інші вуста вимовили це, легше не стало б.      ...      Те, про що вона говорила, наступає після болю, розриву, втрати. Вони дисциплінують та дають змогу подивитись на все інакше — навпаки.      ...      Похизуюсь однією здібністю: дисципліна в мене натренована роками, а бачити темне я можу і так; мабуть, у неї було так само.      П'янко і душно від погляду вперед, погляду за портьєри, що не піднялись.

     Струнка свічка, висока. У простій олов'яній підставці, кривуватій та погнутій. Вдень вона рідко потрібна, вночі — її запалюють. Це очевидно.      Світить і гріє; гріє і світить. Ніч не переможе, але надію дасть: невелику, зовсім краплю. Крапля за краплею, вона — віск — припадає перед оловом, ніби дорогоцінним вівтарем.      Гніт тримає на плечах вогонь і відповідальність.      Але ж ми знаємо, все знаємо: не доживе вона до кінця ночі, як би не хотіла. Остання димка зіллється з темрявою. Останній видих — невидно.

     Ви знаєте, у вільний час я провертаю та зачіпаю голки або ножі, давлю де кулі, зішкрібаю де не зажило, навантажую переломи.       І так воно ніколи не заліковується      Можна повторювати, скільки хочеш!       А біль який!       Гидкий.

       Літнє сонце гріє в спину; зелені дуби накидали жолудів. Кицьки неквапно переходять дорогу. На верхнй частині сидить хтось з кавою, на нижній — когось чекає кур'єр. Діти бавляться на різнобарвних гірках — сміх та крики, одягнені легко.      Подекуди перехожі змінили шорти чи спідниці на штані, а футболки на кофтини — так, в темряві дубів, вітер непривітний, не знайомий літу; чужий мені. А пройшов всього тиждень...

       Хтось до мене тут побував: слова розрізані, сторінки у крові — червоній, чорній, синій, зеленій. Акуратно — скальпелем.      Ну і добре. Так на краще.      Мої помахи; розрізи та залишені шрами не такі тонкі й рівні. Бодлеру пощастило — мій сірий олівець грубше — знаряддя варвара від слова. Поверх — не чіпатиму. Відмучився.

     Стіна насувається. Шиплячи, скидучи з себе порохи. Сантиметр за сантиметром вогке й брудне моховисте чорне каміння — ближче і ближче.       Інші три стіни та стеля, підлога мене обмежують.       Я шукаю вікна, двері. Я їх не бачу.       Бачу лише мовчазний обов'язок, біля мене, — свічку тримає, останній дороговказ. Йде! Ні шпарини, ні можливості, нічого.       Близько.       Витягнутими руками, у полірованих турниірних рукавиця тримаю її. Стільки годин та днів. Тримаю.       Гидка стіна, гидко тримати.

     Взяти білий мармур і висікти небесну Венеру — справа проста. Важче — її ж, не втративши краси, виліпити із грязюки.      Написати портрет вишуканої аристократки — справа проста. Важче — понівечене обличчя, не втрачаючи достоїнства.      Сфотографувати ідеальне — справа проста. Але куди важче...     З ловити й дістати те, що приховано...

     Червоно-білі перлини, стукаючи, посипались на дерев'яну підлогу. Нитка варварськи, проти природи, — розрізана.       Хрипкі звуки.       Перлини червоніють і червоніють.       На думку спадають опалі ягоди калини.       Його запевнення її були неправдою. Її запевнення дитини — також. Дитина плаче.      Це біле намисто подарував він, тепер на ній — криваво-біле шовкове кашне.       Вона розірвала його брехню великою ціною.       Добре, що це може бути вигадкою.

     Камерна. Особиста. Інтимна. Інтелектуальна. Впевнений: невідповідна ні часу, ні контексту — категорично.      Знаю, про що напишу і що, але вперше відчуваю, що буде важко.      Дія І.      Сперечається з системою, в якій народилась і в якій її не стане. Смерть вперше наближається до неї близько — обпалює своїми руками молоду шию. Хустинки на шиї та закриті вбрання намагаються приховати це. Неочікувано для мене, такі вбрання перегукуються зі стилем Даліди.      1964. Не можу визначити: мелодія, ніби, мінорно-мажорна. Таке буває, текст про «можливість», тому..? Спів мажорний, однозначно, додаткова чоловіча партія — також. Пісня відчувається на усмішці, тембр теплий, насичений, дуже плавні переходи та підйом до високих нот. Красиве, контрольоване інтонування. Ідея пісні — романтична, впевнена. Образи — цікаві, але одразу асоціюються із системою. Специфічна вимова слова «Одеса» — притаманна ряду носіїв інших мов...

     Покинула сиза красуня свою келію у скелі. Полетіла до сонця.      У синяві — над синявом.      Летить.      Сонце опускається. Втомилась — летить.      Сонце ще нижче.      Дуже важко…      Заховалось.      Біль у крилах — нічне чорне полотно впало на них.      Темна голубка ще летить…

     Люстра з абажуром. Темно-помаранчевий, з китицями.       Тьмяна лампа розжарювання глухо світить на просочений оліфою саморобний стіл. Де-не-де сколотий, потрісканий, подряпаний.      На столі — замучений патефон; його блискуча голка, мов лезо, нарізає всі платівки на тонку чорну нитку.      Кожна платівка звучить і помирає однаково.      З напівтіні кутка кімнати за цим — цигарка за цигарко — слухають, дивляться у хмарі диму.

     Горить, пече в грудях, розходиться жар по тілу. Я — в словах, у книжках.       Вогонь пекельний, вогонь, вого...! Нема повітря, щоб вигукнути!      Спалю на церковному вівтарі всі книжки. Кожне слово проспіваю з Далідою в її «Je suis malade» — обпікаючись полум'ям — низько і голосно. Хай стіни гудуть.      На згарищі послухаю свій голос по радіо, як маленьке дитя.      Тиша... Маніакальна тиша...      Іскра пропекла пожежею.      О! Ні, я відмовляюсь, я не стану попелом!      Принизливо згоріти — перед собою принизливо.

    Пане Гюїсмансе, добридень.     Придбав ваше видання, україномовне. На жаль, наклад — невеликий, тисяча примірників, хоча певен: великий наклад був би недоречним. Мені навіть вдалося помітити помилки коректора, про що я повідомив видавництво.     Я поставив амбітну мету — освоїти вашу працю за три-чотири дні. Я помилився: втома й інтелектуальна робота взяли своє.     Над вашим твором я ще працюю, я близький до мети. І ми з вами близькі, але й дуже різні.     Мене зачаровує ваша монолітна енциклопедична ерудованість; пізнання від усього до всього — від літератури до колористики й парфумерії, ботаніки тощо.     Для себе я б назвав книгу словником символів — щільним, густим, концентрованим. Знали б ви, скільки приміток я зробив і закладок також.     Мені б хотілося взяти частину вашої майстерності, але я точно знаю, що навіть закладки та примітки не змусять мене вписати те, що само не народилося в мені. У вас прекрасн...

     Глибоко внизу корпусу текстів я писав про свої вподобання. Там є співачка, кар'єра якої тривала з середини 50-х років до кінця 80-х минулого століття у Франції.      У цієї співачки є одна пісня: покинута лірична героїня просить у всіх, кого можна, розповісти їй про її коханого — сказати будь-яку правду: чи щасливий він, чи ні. Основні куплети — інтонований речитатив, приспів — контрольований вибух. Супровід аскетичний: фортепіано — основа, на приспіві — струнні та легко — ударні.      Звісно, я сиджу у соцмережах. Навряд мене можна представити у костюмі аристократії минулих століть. Хоча...      І ці соцмережі пропонують мені росіянина, який мешкає у Франції. Вочевидь, він наполегливо переспівує пісні цієї співачки. Одна — могла бути випадковістю, дві — закономірність.      Ви, мабуть, помітили, що я люблю еклектику. Ця ж еклектика, яку я помітив, дивна: якщо першу пісню я ще пропустив — випадкова невдача, ...

      Знову мене всадили за шахівницю. Красиве поле, відполіроване до блиску; з дорогого дерева суворі, реалістичні фігуки  — можна розгледіти кожну деталь.      Навмисна партія почалась.     Як можна грати проти мене наосліп? Ця його пов'язка кольору бордо, з льону,  — все закриває, обманює. Я дивлюсь і дивуюсь.     Не бачити йому перемоги. А чи я виграю?     Починаймо.       Він проти мене.     Непевні рухи  —  холодна тактика  —  невдалий хід  — точна перестановка — дитяча логіка — жорстока стратегія.       Фігури злітають з шахівниці одна за одною. Я ненавиджу грати в шахи — тільки не це, мені потрібен спокій.      Мій пішак проголосив мат. Король схилив корону.     Програш!       Обидва.       Ми програли обидва!

     По хвилях неспокійного дикого океану ковзає човник. Грубої роботи, примітивний, невеличкий.       Сонце випалює його капітана. Юного, недосвідченого  — без компаса навіть.       Океан ховає будь-які береги  — суцільний. Норовливий, варто капітанові відволіктись, як хвилі нахлюпують труйно-соленої води в його прихисток. Аби не піти на дно  — щораз  — постійно  — руками...       Руками повертає воду океанові. 

       Я не певен в тому, що напишу. Не знаю, що буде: кладу руки на клавіатуру — натиискаю першу літеру — ллється; беру перо — виводжу першу літеру — ллється. Сама потоком рука веде нитку, ставить знаки і не знає. Розум також не знає. Два-три слова — наперед, хіба. Я про це казав, раз повторюється знову —  це жива теорія.       Мінімальна редактура: доповнення, відрізання, знаки.

     Величний театр. Позолота, темно-червоні оксамитові партьєри, оздоблені золотими та срібними нитками. Такого ж кольору сидіння стільців із темного дерева. Оркестр грає какофонію, готується.      А скільки кришталю! Скільки світильників! А величава люстра! Як дивно побачити лампи розжарювання! Так, нові виглядали б тут дикувато.      Оркестр грає какофонію, готується.      Бах! Удар, дзвін!      Залишки люстри возсідають на залишках стільців у центральній частині партеру. Яка примхлива глядачка. Все завмерло — оркестранти замовкли.      До вистави ще, насправді, година...

     Дім мій згорає. У моїх скляних очах віддзеркалюються і іскри, і палаючі шматки, що падають, ніби салют. Хто підпалив, я не знаю. Боже, як тепло, пекельно. Може, я — не пам'ятаю, може, хтось інший — не бачив.       В очах — все палає. Горить — догоріло. Не кричу, допомоги нема. Хто знає про цей дім? Ніхто. І я погано знав,  хоч і жив.      Остання стіна впала. Порох.      Тут нема чого більше робити, краще потім підійти.      Через три роки: акації, верби, квіти, трави — незліченні. Красиво... 

     Коли я хворію, в мій дім приходить горбата медсестра — ставить об'ємні крапельниці неприродно червоного кольору.       Йде.      Стає легше, поки препарат повільно крапає: крапля за краплею. Крапля за краплею; крапля... Як тільки він закінчується, поступово стає гірше. Ніби хвороба повертає собі владу та повертає її непросто, а з відсотками: за кожну краплю — дві краплі моєї крові.      Кличу горбату рідко.       Лихварка! Лихварка — лихо?      Здається, труїть... А кого просити допомогти?

     Чорна вода; чорне небо. Зірки догорають спокійно, на неспокійних хвилях — блідий блискіт. Художник розтушував горизонт. Рано ще закінчувати, не вистачає... Помах, порух.       Самотні скелі на передньому плані — маяк із темного граніту. Сил у нього небагато або він зламаний. Немає дня, щоб його навідали.       На полотні менше, ніж видно.

     Машина. Механізм.       Жує, пережовує, випльовує.       Робить постійно безглузду грубу роботу: жує, пережовує, випльовує.       Сталеві гвинти надійно скріплюють її елементи та не дають розвалитись, щоб далі жувати, пережовувати та випльовувати.       Люди проходять повз неї: хтось — лається та б'є ногою чи кулаком, хтось дбайливо погладжує та полірує. Така безглуздість: жує, пережовує, випльовує.       Багато століть. Така безглуздість: жує, пережовує, випльовує.

     Довжелезний стіл у розкішних скатертинах, на ньому розставлені масивні канделябри з безліччю свічок; прикрашений ліліями, трояндами, бузком, півоніями, ромашками, маками та різними тендітними в'юнками — аромати, кольори — зливаються в одне ціле.      На срібних тарілках — всілякі наїдки: м'ясо, риба, овочі; далі — фрукти, солодощі; напої — від соків, вин до найміцніших, найрідкісніших видів алкоголю — все, що забажаєш, — тільки знайди у цьому приглушеному світлі!      А ти... Так, ти!      Сидиш у своєму смокінгу з оденом на шиї; стрічка тисне тобі, метал — холодний; важкі парфуми з нарцисом посилюють квіткову задуху, — дивишся на свої вишукані тарілки та філігранні золоті прибори обабіч і... ... Хліба, ти хочеш простого, черствого чорного хліба та склянку холодної води...

Як рухатись? Я не знаю. Під битим склом. Кожен рух — біль та кров, прозора темрява.  А що це за скло? Промислове, якесь побутове чи, можливо, стародавні вітражі?  Прозора кров та червона темрява.  Ні-ні!  Ніяких легких рухів.  Тільки один, сильний, точний — випростатись.  Руками закрити очі. Тріскіт, гуркіт, дзвеніння  — очі відкрив. Бачу все, чого не бачив.   

Колись я подарував красиву пісню. Вона легка, чиста, світла, виразна — так і хочеться віддати. Я довго шукав кому, гордо чекав. Знайшов. Не втерпів — урочисто підніс, вишукано, як найвищий дар. Переслуховою… Здається, якщо подарував, то хіба — собі.  ... "Тільки ти не проходь з погордою".

     Зовнішній біль від фізичних ударів чи колючих слів – прожити можна, можна оборонятись: ухилятись, бити, колоти, піти, втікти; стерпіти. У тебе є союзник – ти. Вдвох легше. І кривдника можна полишити далеко-далеко на відстані.      Біль внутрішній, породжений самим собою, проти себе ж, проти свого єства — … куди втечеш, що зробиш? Можна струхлявіти.      А можна жити. Мовчки. Чи ні?

     Давно читав, що голос Аманди Лір — звук банки, в якій торохкотять цвяхами. Бачив і інші тексти в яких були і дивацтва, і чудасії.       Зараз вона грає в моїх навушниках.       Як дивно!       Її голос гримів, дійно, на багатьох танцмайданчиках. Вона і її музика витримали змагання із часом.      Я не фанат Аманди, іноді переслуховую декілька пісень і все. Біографію пам'ятаю поверхнево.       Як дивно: деякі люди обрали не танці під її голос, а вирішили побути з пером і пописати різні тексти.       Дивно.      Хоча... Чому я займаюсь моралізаторством? Я ж також так іноді робив. Краще, час від часу,  обирати і слухати те, що подобається, а не вслуховуватись у те, що неприємно.      Дякую, Амандо!

     Відійду на мить від свого улюбленого кришталю та полюблених боліт.      Танцювальна музика гуркотить і колеться, підлога з дерева рипить від звичайного взуття та від підборів.      Всі звуки переливаються та змішуються, підігрівають холодні розуми.      Алкоголь, цигарки і те, про що не можна писати.      Всі запахи змішуються. Погляди, усмішки перетинаються, на мить і зісковзують далі. Сотні випадкових дотиків.      Ритми шалені. В головах — імпульси. Пам-пам-пам!      Лазери та світло нанизують порожнечу.      Дискотека, тусовка, рейв — як хочете, що вам і де вам ближче.      Скоро — вранішня гіркота.

     Заснув, такий важкий день був. Просто впав на ліжко, на якому хтось, мабуть, жартома закріпив вертикально кортик. Увійшов повністю, тільки топази з руків'я залишились на видноті. Спав день, другий... Місяць: аж поки не відчув дискомфорт та незграбний ниючий біль.        Встав, підійшов до свого улюбленого барокового дзеркала: червоний костюм  — почорнів, почав обсипатися, обличчя помітно зблідло; знебарвилось. І найцікавіше  — із рани не текла кров: із неї струменів темний синьо-сірий дим.      Ніхто не прийшов на мій поклик. Можливо, я став занадто тихим, але вони ж і не прийшли впродовж місяця...     Я намагався витягнути кортик сам  — руками, ножицями, ножем, спицями, щипцями, мотузкою... Нерухомий.     Тук.     Що?     Тук-тук.      Хтось стукав з тієї сторони дзеркала. Я! Це був я!      Усміхнувся дзеркальний собі реальному і сказав, ...

     Сонце не поруч, чорне сонце. На ниточці червоній. Висіло. Пропалило і впало. І блакитне сонце, що було вночі, — бурі хмари його з'їли. І фіолетове сонце — сховали за багряними портьєрами. І зелене — заросло квітучим тереном, який всох та затулив. І біле сонце — вимкнули як вечірній світильник. І скляне сонце — потовкли сокирою до пороху. Ніяке сонце не поруч. Ніяке.      І місяць тепер тільки примара.

     Невідомі мені рослини, гілки, гриби; ядкий сморід; якісь кущі з чорними ягодами, білі химерні квітки. Придбав твідовий костюм декілька років тому, темно-зеленого кольору. Краватка та хустинка-паше пасують — темно-золоті; коричневі лофери.      Я занадто ексцентричний для цього місця, для самого себе тут, хоч і колір одягу підходить. У бутоньєрку — білу квітку, до рота — жменю ягід.      Химерне видовище збоку: в роті ніби кров, а в бутоньєрці — потойбічне.      Усміхаюсь собі, усміхаюсь із себе.       Моторошний. Ще трохи ягід і ось тих — невеличких прозорих. Ще квітку до бутоньєрки — реп'ях.      Підвищив ставки — тепер я місцева химера. Палає в зіницях — костюм у плямах.      Ноги тим часом втратили землю; заколисують болотяна алхімія, аромати.      Усмішка не щезає, вона тільки викривляється; вода накриває.       Я нарешті дізнаюсь...

     Мені подобалась моя кімната. Всю юність поклав на її возведення. Сам дез Ессант, переконаний, зомлів би від дивини.      Нічого окрім кришталя, небесно-блакитного скла, таємничо-зеленого, іноді — пристрасно-червоного; прозорого; витонченої порцеляни та дзеркал.       Стіни, стеля, підлога, меблі, фурнітура... Все-все-все...      Зимовий сад. Літній сад.      Релікварій!      Витончені лінії, вигини — філігранна робота — мистецтво, яке однаково ламало на кольори світло сонця, місяця й зірок. Дивина! Говорили про незручність, крихкість, умовляли взяти інші матеріали. Ні!       Нещодавно я почав різатись о гострі кути, сколи. Кров ніколи нікуди не дівається, рани не загоюються.      Скривавлено-вільний, без дому; дез Ессант, переконаний, зрозумів би. Будь-який шлях: у монастир або у шинок; до товариства падших або до товариства богеми — можна все й не можна...

     На руках моїх — сталеві турнірні рукавці, відполіровані; вони завжди такими були, бездоганними. Світло блискотить на них, відбивається; обличчя — викривлене.      Можна було ними наносити жорстокі удари світові; або вони самі могли лагідно душити мене ж.         Турніри  — привілеї юних. Від них втомлюєшся — рукавиці просто важко піднімати. І вони тягнуть до землі. Руки плутаються у травах, квітах та чагарниках, а вввечері — треба закинути їх на стіл.     Дрібного  — не втримаєш; крихке — зламаєш.      Не зніму, ніяк.     Не можу їсти, не можу пити.     Тільки одному навчився  — тримати олівець та неквапно виводити слова. Пишу як дитина — навіть потім не розберу.          Хочу відчути руками польові квіти, а не залізо.

   Друзі. Давні, старі, надокучливі друзі. Ми познайомились десятиліття тому. Вона ходила за мною всюди, я намагався відбитись від її присутності, кидаючи слова та образи в її порожні чорні шати. Марнота марнот.     Через два роки після першої зустрічі ми щиро поговорили, вона визнала моє право на приватність, але пояснила і свою природу.      Вона відійшла від мене, але як часто я чую її стриману ходу, шелест одягу, коли вона ступає за іншими. Привітно усміхається, мабуть, коли бачить мене поруч.     Іноді її природа бере верх: приходить в гості, шепоче на вухо: "Нумо подорожувати? Тут не так цікаво". Тоді я беру свій сталевий кишеньковий годинник з чортополохом, відкриваю його і нагадую нашу бесіду: "Я сам оберу час, не забувай".     

      Світловий промінь  — уявна лінія, вздовж якої рухається світло.  Так колись мені дали "академічне означення"; воно просте, бо вивчали наприкінці сьомого класу. Звісно, його можна дати більш конкретно і вузькоспеціалізовано.      У цьому нема жодної потреби далі, бо ці слова однаково не збігатимуться з тією дійсністю, що існує в моїй алхімічній лабораторії...       Велика колонна зала із чорного каменю та зеленими вітражами...      Приладів нема, окрім мене.      Приходить нечасто. Яскравою золотою спицею він трощить віконні візерунки; падає скло, на друзки  — на підлогу; пробиває свинцевий захист у грудях.           Мить блаженства, мить щемкого, мить  —  таїнства.      Проходить; діра і біль; біль... Біль!      Неодноразовий експеримент, постійний результат.      Світловий промінь  — те, що пробива...

     Підвали. Муровані каменем сивим під моїм домом. Вогкі, в мосі. Свічки вигоріли десятиліття тому.       Сонця не бачу. Гостей я не приймаю — я не чую дзвінка. За роки аскези — я втратив зір, але в темряві чую добре. Запахи розрізняю точно.       Підвали… Підвали… Вулочки-лабіринти нескінченні. Хто зайде випадково — сам не вийде. Я виведу.       ... ніколи не стрічав мінотаврів, привидів, скелетів, мабуть, це тому, що дзеркал нема.      Без догляду будинок втратив вигляд, грубий вітер порозбивав вікна — їх заколотили. Грубі дітлахи витопали квіти…       У мене є дім; а самого дому — нема.       Полірую словами цеглу. Кривезним гвіздком виводжу кожне сумлінно. Ніхто не завадить і не зарадить моїй праці. Моїй щоденній рутині.

       Сизіф був задовго до мене. Смерти я не прагну уникнути... Море я не люблю. Ніколи не любив відпочивати там, але ідея неприборкуваної води та темних величних густонаселених світів — стримано-красива.      Копаю шахти у морях та океанах. Для стовпа світла, до дна та глибше. Хтось стверджує, що це корисна праця, інші  — мовчать. Я не знаю. Щось роблю, сперечаюсь чи з Світом, чи з водою, чи з собою. А, може, просто з іншими.     Мовчки тепер я дивлюсь на свою працю. В руках нема інструментів. Стою на піску, сонце сліпить. А чи потрібно воно, там, на глибині рибам, водоростям  — всьому живому..? Риторичне питання для моєї праці.      Не потрібне.      Рушу в гори, які я так люблю. Для себе.

     Я йду між дзеркал, між скла, між порожнечі. І рахую: раз, два, три. Далі — забуваю все і починаю з початку: раз, два, три.      Надворі — ніч, за вікном — тиша; за стіною — політичний шум. Холодне світло над головою; без світла — в голові.      Я мріяв про літо, але так мало був на вулиці, хоч знаю, як там приємно.      Можна, щоб літо не закінчувалося? Можна без зими? Я не боюся її холоду, я боюся темряви.      Раз, два, три — голими руками б'ю в прозоре скло і в порожнє дзеркало. Кров капає в нікуди.      Тільки не зима.

     Я увесь у книжках: зліва — три полиці; справа, на столі, — три стопки; позаду — вертикальна полиця. Ще вдома... У дядька... Ще знищив.      Тут — що душа захоче: проза для байдикування, проза посолідніше, гостра поетика, ніжніша поетика, етика, монографії, літературна критика, мемуари та спогади; загальний курс фізики, загальні та спеціальні курси математики, релігійна література, педагогіка, психологія, психіатрія.      Білі, блакитні, сині, червоні, зелені, кремові, коричневі, чорні... З тисненнями й без.      Перелічив — і сам злякався.      І що?      Я ж нічого не знаю. Мене може насмерть присипати цим каталогом, але від того не легше думати, не легше віддати із себе рядок. Не легше прочитати ще один рядок із будь-якої книги.      Одного разу, в глибокій юності, втративши контроль, я випалив фразу, за яку потім довго мучився, бо вона була максимальною і водночас ядучим доко...

       Я не розумію людей. Сьогодні настав цей день — я чи зламався, чи світ пішов іншою дорогою, а може, просто зрозумів, що моє «чуття» людей було самохибою.      І світ не розумію, а до цього — щось розумів: одразу згадав шепіт високих беріз уночі, влітку, років п’ять тому.      Кажуть, люди точних наук складні для розуміння. Не погоджуюсь.      Що думаю — говорю. Хочу збрехати — підбираю ідеальну систему. Що обіцяв — зроблю. Що не обіцяв — можу не робити. Орієнтири: гуманізм та «не нашкодь».      Все просто.      Мабуть, сам обираю людей, у яких може не вистачити мужності, чесності чи інтелекту для красивого спільного спілкування. Навіть для: обманіть мене красиво, елегантно, так, щоб я не зрозумів і захопився самою технікою, якої не помітив.      Бачу — і немічні криві дзеркала!      Як казав учень у приступі паніки біля дошки: «Я не знаю! Я нічого не знаю, н...

      Стара примара: срібний високий і холодний дід у дранті. З'являється там, де захоче,  — у будь-якому будинку, біля будь-якого вуха. Разів? Скільки захоче.  Де дитина малесенька, —       Крижаним, темним голосом.  Там ми будем ночувати,       Нічним баритоном. Дитиночку колихати...     Його спів треба дослуховувати...  

     Наступити собі на горло, а потім переступити себе — це можливо?      Так.          Це боляче?      Так.     Задуха?      Так, але не надовго.      А переступити?      І боляче, і задуха.     

     Хтось прокидається. Одягається, а тим часом, він, не описуватиму його, гострими сталевими цвяхами прибиває взуття до підлоги, одяг до стіни. До паралічу. Наступає знову сон...

...et si ça continue,  Je crèverai seul avec moi. Près de ma radio comme un gosse idiot, Écoutant ma propre voix,  qui chantera.  Je suis malade, complètement malade.

       Критика жива і критика метрва. Поки маю лише свою та метртву. Кожен текст  — густа невловима маса, яка намагається сховатися чи втікти. Чому я пишу саме так  — не знаю. Поки бачу ці концентрати  — ловлю і описую.      Мабуть, ремісник, який просто любить свою справу і вміє це робити, до останнього подиху, як, наприклад, були мої рідні. На автоматизмі.     Можна приплести слова  "обов'язок", "місію", але, ні, звісно, ні. В цьому контексті  —  воно звучить негідно та вульгарно.      Пишучи й зараз я не знаю, куди прямує моя думка, мої слова  — воно ллється саме, бачу, хіба, на два-три слова вперед. Письмо інтуїтивне, але чомусь потік заковується у герметичний релікварій своїми ж "незнаючими" руками.      Чи вистачить мене на інші форми та слова  — тут знають лише руки та моє внутрішнє. Воно все прямо не говорить зі мною, але дає відчуття впевненрості, тільки не зараз. ...

     Вона сидить у комірчині, люди її туди кидають. У самій тісній, брудній, вогкій, запліснявілій — подалі, в глибині свого дому. Оком загляда в шпарину — чи не випустять її.       Рідко випускають.       Кажуть, що вона огидна і прекрасна; розсіює морок і породжує його. Хоч двері, які її тримають, — слабкі, замок — дуже складний, тільки кришталевий ключик, філігранної роботи, яким володіє хазяїн дому, здатен відчинити комірку.       Складно довго тримати бранку, хоч вона нічого не п'є, не їсть, не просить; лишень постукує у двері; постукує залізними каблучками по підлозі.      Якщо її показати комусь, її сестра-близнючка оселиться в іншому домі.       Гине дім — не стає її.

     Дім її невеликий. Проте загромаджений коштовностями: камінням, золотими й срібними монетами, діадемами, перснями, ланцюжками, сережками, намистами. У скринях, у шафах, на ліжку, під ним, у льосі...       Кістлява. Шкіра така прозора, що здається, ніби видно її нутро. Ховає його під своїми скарбами. Вся в них. Вся в павутинні.       О! Я її бачу. Підійшла до молодої дівчини. Хмикнула. Накинула на її обличчя срібнонитну павутину — вмить воно постаріло, золоті локони стали сивими. Стара зняла павутину, а в руках уже — розкішний браслет. Золотий, із рубінами та гранатами. Помилувалася.       Несе додому. Покладе до інших.

     Народжуються у світі прекрасні кам’яні статуї. Навіть серце в них — кам’яне, а були — людьми.       Жити з одним однаковим обличчям вони не можуть. Їм потрібні кольорові маски. Швидко й майстерно вони їх змінюють. Одна — для натовпу. Друга — для друзів. Третя — для ворогів. Четверта — для самих себе...       Так і ходять, обростаючи мохом та лишайником. Ступають, доки камінь не втомиться бути каменем.       І лише тоді розсипаються.

     Щоб не створювати незручностей сучасності — перенесімося у віки, що минули.      Дві картини.      Перша. Уявіть ринок. Торговиця хлібом, масивна жінка, ошукала небагату покупчиню, а коли обман виявили — вибухнула, мов діжка з порохом, на нещасну.      — Хі-хі, ха-ха , — було чутно за спиною продавчині.      Юнка з веснянками прикрила рота рукою й заходилася наполегливо викручувати ляльці руки.      Друга. Палац. Принц несправедливим гнівом схиляє до землі свого слугу, бо той не виконав того, чого не міг виконати.      — Хі-хі.. , — було чутно за спиною принца.      Та сама юнка з веснянками знову прикрила рота рукою й почала викручувати ляльці голову.      Тихенько, як мишка, сміється, посопує.      Огидно, насправді.      Вправно мучить ляльку.     

     Волосся зібране. Мельхіоровий гребінь та срібний перстень із зеленим каменем  — єдині прикраси. У неї зморшки як біля кутиків очей, так і на чолі, і на переніссі. Витончена тростина допомагає їй витончено ступати землею. Буде жити ще і ще.      Це  — вимоглива, строга, вперта і непоступлива вчителька. Дає урок жорстоко, не шкодує: лупить тростиною кволих учнів.      Вона мудра і безжальна. Пройти її школу можливо, але ще не раз доведеться навідати її за знаннями.      Не пройти... Життя покарає.     Плату бере страшну, але статки їй не потрібні  — все викидає в річку.

    Методичний старий. Годинник на ланцюжку та доглянута борода  — видають це.  Його дисципліні можна позаздрити. Приходить, заковує руки, гасить зірки, як непотрібні свічки. Сідає на принесений ослінчик і починає вирізати.       Темних конячок, гладесеньких.      Складує їх у голові та на грудях, аж дихати важко. До першого проміння сонця. Гляне на годинник  — йде. Свою чавунну працю дарує. Він щедрий.

      Як я не люблю це відчуття. Вечір теплий, так, справжнє літо. Я дивлюсь на дуби, які скинули перші невеличкі жолуді, на людей, яки тихо гуляють собі алеєю, навіть на п'яниць, які спочатку знайшли радість в наливайці, а тепер продовжують її їдкою цигаркою. Так, справжннє літо. А в мені тихо, лише для мене, дзвенить метал: розпечений і морозяний  — в унісон.      Від дзвону цього  —  химери, привиди, спогади, слова, жести... Все! Не встигаю схопити одне  — на мене мчить інше.      П'ю чай з термоса, він, звісно, холодний. Не люблю гарячі напої.      Он кицька побігла через дорогу  — знову буденні речі. Труїть дзвін буденність. Я залишився десь там, далеко, в просторі простоти, щемливої, дитячої, юнацької. Колись я не розлив ядкої чаші, описаної Сологубом, а випив, і то, мабуть, моя помилка: ніби розірваний "до" та "після".       Бачу. Навіть шкірою  — і це не помилка. Найстра...

     Сухий молодик, потертий костюм, брудне мідне волосся. В бутоньєрці  — вчахла троянда.      Однаково-гидка, колюча посмішка, завжди.       Рухається швидко, як блискавка, як невловима дзи ґ а , біля жертви, тільки радість його видно. Затуляє собою світ...       Коли посмішка зупиняється біля очей, дістає з внутрішньої кишені  — стилет.      Точно лезом по обличчю і віддає зброю.      Як тільки інша рука візьме стилет  — жертва перейме його посмішку.

     Люди стверджують, що народжуються разом з ним, як з братом-близнюком. Найбільша з оман, найбільша помилка — так вважати. Він приходить сам: здалеку спостерігає за людиною, її вчинками, словами — тільки тоді зближається.       Худорлявий і високий, стає попереду на варті зі своїм мідним, ручної роботи, щитом.       Відбиває все, що брудне, все, що темнить.      Якщо людина сама чинить недостойно — він заплющує очі, опускає голову, схиляє позеленілий щит і перетворюється на мару. Здалеку спостерігає.

    Сива, низька стара. Носить золоте пенсне — майже сліпа. Виглядає мудрою. Стара-стара, як світ. Ще Авеля й Каїна застала. Плете-плете, голова донизу, — іржаве мереживо між людьми й у людях гострющими сталевими спицями. Завершить роботу — подарує, безсумнівно.       І, піднявши голову, мов яструб, точним рухом всадить вам одну з блискучих спиць під шкіру.      Тільки пісок, закутий у скло, — знеболює...

     Вам дуже пощастило, якщо цей джентльмен-оригінал у фіолетовому вельветовому костюмі завітав провідати вашу новонароджену дитину. Так, одяг його ексцентричний, власне, як і зачіска — довгі світлі кучері, але веселий норов і привітна усмішка врівноважують картину.      Він приходить на короткий час: заховати коричневий капшучок із золотом та коштовним камінням. Ховає там, де захоче: у чолі, в очах, у вухах, у руках... усюди.      Іноді ті, хто сам носить фіолетове, знають, що дари є, і показують їх дитині. І тут стає найцікавіше: якщо юнак чи юнка витратять свої скарби на працю — коштовності примножаться; якщо витратять, щоб розрахуватися за лінощі чи пороки, — їх не стане надовго.      Двічі білявий оригінал у фіолетовому не приходить.     

     Клац кістлявими пальцями — людина горить. Клац — будинок.      Її постать огидна: криваві шати та тріснутий череп, прихований під свинцевою маскою.      Клац — місто, країна, світ... Де пройде — згарище і... червоні квітки.      Вона — черства і неспинна.

     Я її не бачу. Я не знаю, як вона виглядає. Ніхто — ніколи. Її приймали та оселяли в собі.       Різними після того ставали.      Хтось її виганяє, а хтось живе з нею — довіку.       Кажуть, вона невловима — може, бо різна.