Nota І

     Критика жива і критика метрва. Поки маю лише свою та метртву. Кожен текст — густа невловима маса, яка намагається сховатися чи втікти. Чому я пишу саме так — не знаю. Поки бачу ці концентрати — ловлю і описую. 

    Мабуть, ремісник, який просто любить свою справу і вміє це робити, до останнього подиху, як, наприклад, були мої рідні. На автоматизмі.

    Можна приплести слова  "обов'язок", "місію", але, ні, звісно, ні. В цьому контексті —  воно звучить негідно та вульгарно. 

    Пишучи й зараз я не знаю, куди прямує моя думка, мої слова — воно ллється саме, бачу, хіба, на два-три слова вперед. Письмо інтуїтивне, але чомусь потік заковується у герметичний релікварій своїми ж "незнаючими" руками. 

    Чи вистачить мене на інші форми та слова — тут знають лише руки та моє внутрішнє. Воно все прямо не говорить зі мною, але дає відчуття впевненрості, тільки не зараз. Воно чесне, якби воно бухо хибою, я би це знав, відчував би біль. Суперечити єству — біль. А так — знаю, що правдиве. 

     Не треба зупиняти те, на що я не маю права. Треба рухатись туди, куди кличе ця вимога. 

Коментарі

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу

De lectore et libris

     Назва звучить по-канцелярськи. Зрозумів це вже після того, як написав. Так зазвичай підзаголовлюють накази та інші офіційні документи.      Припустімо, що це моя підсвідомість.      Усе, що я напишу далі, — виключно мої внутрішні спостереження, припущення та, звісно, оціночні судження.      Розпочну.      Родина в мене досить цікава. Про одну її грань розкажу: мама — книгознавиця.      Відповідно, у нас була величезна бібліотека. У хмурі дев'яності роки минулого століття, власне тоді, коли я народився, левову частину книжок довелося виміняти на їжу, одяг, послуги лікарів та інші речі першої потреби. Розходилися найцінніші видання, як потім розповідали батьки.      Той час пережили різні книжки, що склали доволі кострубату картину: повні зібрання творів Льва Толстого, Тургенєва, Пастернака, Шолохова; був хтось із німецьких авторів, але вже не згадаю хто — запам'ятався лише стиль ...
Докладніше

Indices

     Років десять тому, якщо не більше, у забороненій нині мережі, я зібрав близько тридцяти тисяч музичних записів та приблизно 160 гігабайтів файлів — на одному жорсткому диску. Я мав стійке переконання, що схожі люди слухають схожу музику. При знайомстві я часто запитував про музичні смаки та знання. Думаю, для вісімнадцяти–двадцятирічного віку це могло бути недалеко від істини, бо часто працювало. Щось схоже про єдність думок, тільки в літературі, говорив Мережковський: «Я не знаю більш солодкого і глибокого відчуття, ніж те, що відчуваєш, зустрічаючи свої власні, нікому не висловлені думки у творі… Тоді тільки перестаєш на мить почуватися самотнім і розумієш спільність внутрішнього життя всіх людей…»      Зараз ця гіпотеза, здається, вже не працює — принаймні щодо музики. Але, звісно, у кожної людини, яка проходить становлення, а це — процес усього життя, є митці або твори, які стоять «за спиною». Близькість до таких митців може свідчити про близькість...
Докладніше

Iniustus

    Ошатна русява, довговолоса, зеленоока пані. Всі, хто її бачили і бачать, кажуть, що вона витончена; граційна. Одяг у неї строгий, дорогоцінний: на чорному  — шитий срібними нитками. Срібні прикраси зі смарагдами.       Є в неї особливість: вона не живе в своїх розкішних угіддях. Їй не потрібні витончена архітектура, геніальні полотна чи вишукана порцеляна її дому.       Вона любить ходити між людьми. То зав'язує їм очі, то затуляє рота чи закриває вуха. Іноді кладе свою тендітну руку на плече й хилить до землі, принижує, приземляє.     Багато хто її не бачив, але помічав. Вона була або буде біля кожного. Висока пані не знає Смерти.
Докладніше