reliquaria

     Стіна насувається. Шиплячи, скидучи з себе порохи. Сантиметр за сантиметр вогке й брудне моховисте чорне каміння — ближче і ближче.       Інші три стіни та стеля, підлога мене обмежують.       Я шукаю вікна, двері. Я їх не бачу.       Бачу лише мовчазний обов'язок, біля мене, — свічку тримає, останній дороговказ. Йде! Ні шпарини, ні можливості, нічого.       Близько.       Витягнутими руками, у полірованих турниірних рукавиця тримаю її. Стільки годин та днів. Тримаю.       Гидка стіна, гидко тримати.

     Взяти білий мармур і висікти небесну Венеру — справа проста. Важче — її ж, не втративши краси, виліпити із грязюки.      Написати портрет вишуканої аристократки — справа проста. Важче — понівечене обличчя, не втрачаючи достоїнства.      Сфотографувати ідеальне — справа проста. Але куди важче...     З ловити й дістати те, що приховано...

     Червоно-білі перлини, стукаючи, посипались на дерев'яну підлогу. Нитка варварськи, проти природи, — розрізана.       Хрипкі звуки.       Перлини червоніють і червоніють.       На думку спадають опалі ягоди калини.       Його запевнення її були неправдою. Її запевнення дитини — також. Дитина плаче.      Це біле намисто подарував він, тепер на ній — криваво-біле шовкове кашне.       Вона розірвала його брехню великою ціною.       Добре, що це може бути вигадкою.

     Камерна. Особиста. Інтимна. Інтелектуальна. Впевнений: невідповідна ні часу, ні контексту — категорично.      Знаю, про що напишу і що, але вперше відчуваю, що буде важко.      Дія І.      Сперечається з системою, в якій народилась і в якій її не стане. Смерть вперше наближається до неї близько — обпалює своїми руками молоду шию. Хустинки на шиї та закриті вбрання намагаються приховати це. Неочікувано для мене, такі вбрання перегукуються зі стилем Даліди.      1964. Не можу визначити: мелодія, ніби, мінорно-мажорна. Таке буває, текст про «можливість», тому..? Спів мажорний, однозначно, додаткова чоловіча партія — також. Пісня відчувається на усмішці, тембр теплий, насичений, дуже плавні переходи та підйом до високих нот. Красиве, контрольоване інтонування. Ідея пісні — романтична, впевнена. Образи — цікаві, але одразу асоціюються із системою. Специфічна вимова слова «Одеса» — притаманна ряду носіїв інших мов...

     Покинула сиза красуня свою келію у скелі. Полетіла до сонця.      У синяві — над синявом.      Летить.      Сонце опускається. Втомилась — летить.      Сонце ще нижче.      Дуже важко…      Заховалось.      Біль у крилах — нічне чорне полотно впало на них.      Темна голубка ще летить…

     Люстра з абажуром. Темно-помаранчевий, з китицями.       Тьмяна лампа розжарювання глухо світить на просочений оліфою саморобний стіл. Де-не-де сколотий, потрісканий, подряпаний.      На столі — замучений патефон; його блискуча голка, мов лезо, нарізає всі платівки на тонку чорну нитку.      Кожна платівка звучить і помирає однаково.      З напівтіні кутка кімнати за цим — цигарка за цигарко — слухають, дивляться у хмарі диму.