reliquaria

    Колесо, оповите трояндами, котиться жовтою пустелею, залишаючи кривавий след.       Недовго сліду жити: найбільше — зникне вглиб піску, лиш трохи буде запечено сонцем на поверхні.      Троянди плачуть — колесо несеться.

     Відбулось розчеплення. Ноги мої крокують, кросівки шаркають та шмякають, очі дивляться навкруги.       Дух мій, примара, марево    — поруч. Ми всі йдемо разом.       Тіло німе, відшліфоване та загартоване.      Дух роздивляється все розфокусовано.      Бруківка закінчилась. В темряві я йду травою. Загубив звичну стежку.

     Весна. Гори, горе.      Сонце криве, стежки в кропиві.      Чути здалеку набат. Папороть, папороть, папороть.      Важко. Змії шарудять, шиплять.       Ні, на вершину не піду. Знову набат. Нема часу, треба швидко. Треба звільнити останнє слово, яке маю.       Лагідно прошепотів: "Любов". Вітер рпідхопи та поніс до сонця.       ...      Порожній.       Німий.

       Широкий дубовий стіл. Вечеря. Канарка підспівує. Старий король дивиться у вічі старшому сину:       — Король має жити, інакше королівство паде.      — Так, тату. Піднімемо келихи! Нехай живе король!       Звуки ударів зелених келихів відбились від холодних порожніх стін.      Свічки погасли.       ...      Вечеря. Канарка мовчить.      — Тату, підпиши ось тут. Дякую. Піднімемо келихи! Нехай живе король!      Чотири синіх келихи піднялись — догори. Один зелений — німо залишився на столі.      ...      Вечеря.      — Дідусю, підпиши ось тут. Дякую. Піднімемо келихи! Нехай живе король!      Три чорних келихи піднялись догори. Один зелений... Дикий вітер розпахнув вікно, скинув зелений келих, а корона — сповзла з білої кістяної голови та брязнула на підлогу.

     Не сотвори собі кумира!       Добре.       Він сам прийшов.       У сталевих спинах достойних людей. Якщо підійти з червоною свічкою до цього металу — можна вгледіти слова та візерунки, неповторні.       Кумирів, звісно, мало. Проте багато — в них самих.       Їх стрічають з червоною незапаленою свічкою.       Осторонь і обережно.

     Білий світ-кімната розділено чорно-сірою межею-полотном. Ким? Коли?       Де я? Перед ним і в ньому. Зліва посаджу і викохаю червоні мальви. Справа — золоту пшеницю; щиро.      Полотно хитається, як ганчірка, як мутна вода, як димка.       Виросло.      Квітка і колосок — в руках. Дивлюсь вперед на урожаї. Хто це висадив? Коли?

     Краса стала попелом. Багато краси стало попелом. Чорним, вогким, карооким. Із нього час від часу вилазить красива чорно-червона змія аби тонко вжалити словом. Отрута піде тілом, а вона зникне у своїй норі.       Краса стала попелом. Отрута наповнює тіло. Гидкий диявол осторонь сміється. Чорний, гидкий, кароокий.

     Хитається стрункий високий кипарис.       Сонце палить, ніч допікає; безвітряно.       Хитається — дужче і дужче. Тінь його падає на квіти; з сонячною ніччю єдині.      Розхитуєся сильніше.      Завмер.      Зломився рівно посередині.      Гранітною плитою верхівка накрила ті й так нещасні квіти.

     Років п'ять. Моя тітка, доволі оригінальна жінка, від початку моєї пам'яті й до своєї смерті; тримала циплят. Чорна клітка стояла біля сірого, нефарбованого паркану, що відгороджував армію різнобарвних, різноароматних півоній.      Тепло.      Жовті циплята їли зерно, пищали, пили воду. Серед них — один, також оригінал: неслабкий, але їв неквапливо, тримався подалі від загальної суєти, а очі мав ніби по-людськи задумливі.      Тітка назвала його Інтелігентом. Я весь час про нього перепитував.      Все було добре.      Через пару днів я приходжу й дізнаюся, що якийсь хижак уночі напав на клітку. Інтелігента не стало.      Інтелігенція зникла в тій клітці.

     Я маю охопити все: прожувати, проковтнути, перетравити.      Хрум.      Палітурка за палітуркою.      Хрум.      Сторінка за сторінкою.      Хрум.      Речення за реченням.      Хрум.      Слово за словом; буква за буквою.      Правда, їм я повільно, іноді випльовую, маніакально замовляю більше, ніж вимагає мій апетит.

     Картина: зима, вечір; кущики всі у снігу, час густий, стежинки протоптані — сліди ніг та лапок.      Картина: зима, глибока ніч; двоє обмерзлих юнаків — у кожного по пляшці вина — слизькою бруківкою намагаються підійти до вестибюля щойно відчиненої станції метро "Хрещатик".      Картина: зима, рано-рано; дзвінок: війна, вас обстрілюють — нехай нападуть завтра, єдиний вихідний. Сон.      Картина: зима, день; біля  ґратованого вікна. Цигарка згасла. Рослина у горщику загинула. Гидкий сніг. Темно.      На вулиці світлішає, фарби  —вигорають.

     Два стрункі ряди та два стоси — зліва, біля стіни.      Три високі вежі — справа, закривають кімнату.      Два мінарети — за спиною.      ...      В дорозі ще сім.      Куди їх дівати?      Попереду — вікно, яке дивиться у чуже вікно; підвіконня в рослинах, і між ними відпочиває маленьке радіо. Щільно.      Захистився. Огородився. Чужим болем.      Який маю прочитати.  

     Він ходив по моєму дому — мовчки, з'явився, ніхто його не кликав. Мовчанням вимагав, мовчанням катував; з тіла мого — напував своє — аби напувати нічний саван. Говорив до нього — привид мовчав, обличчя безвиразне.      Я пішов до наймудріших єпископів-богословів, найрозумніших філософів, найтемніших окультистів.      Виконав перший припис. Він промовчав.      Через сорок днів — другий.      Зник!      Він зник!      Так...      До сьогодні.     Й ого привид прийшов: ледь усміхнений, з втомленими очима, ніби повернувся після подорожі; новий, незнаний.

     Портрет згас: тріщини по всьому полотну, лак, яким вкрито верхній шар, — пожовтів, різьблена рама де-не-де розкололась; павутиння, пил та пліснява наблизились до композиції.      Перший пройшов — застаре, другий — зношене, третій — нічого не видно.      Четвертий — які кольори; яка гармонія; а риси обличчя; а очі!       Красиво; безцінно!

     Сьогодні мене з дитячого садочку мали відвести до мами на роботу — в магазин — мої виховательки: Надія Григорівна, яка в перший день буття в садочку розкритикувала мою найпершу в житті пластилінову качечку та Марія Макарівна, яка, як виявилось через двадцять років, — є моєю некровною родичкою.      Осінь. Центр міста. Каштани — золоті.      Парк — золотий, фонтан не працює, завжди.      Неочікувано ми звертаємо з головної вулиці у провулок.      Вони вирішили завітати у шинок; кабак; наливайку — як забажаєте — знизити градус напруги, піднявши градус напоїв, піднявши собі настрій.      Я удостоївся пачки чипсів за своє очікування — справжній скарб.      Претензій до них у свої чотири роки я не мав.      Золоті каштани.      Червоні обличчя виховательок пашіють.      Багряні листочки падають.      Вони привели — мами нема...

     Дитятко стоїть на стільчику, що в кухні.       У віконце дивиться, тримаючись за тонку білу трубу.       Зірочки поблискують кволо. Місяця не видно. Чекає на маму.       Лічилочки повторює — не спати — віршик про качечку і верболози — не спати.       На столі — чай у білій чашечці із Вовком та Червоним Капелюшком; цукор у баночці з-під масла.      Бабуся любить, голубить, говорить, як найрідніша, хоч — сестра діда, насправді; загорнула у старе затишне пальто зеленого кольору.      З  вікна видно далеко-далеко — навіть околиці міста, але, звісно, не видно маминої дороги.      Пильнує.       Очі змикаються.       Супроти сну...       Чекає.       Не сердиться, бо знає: так треба; чекає...      ...      Щоб уночі піти з нею додому.

     Ти обіцяв їй багато. Слів було мало, а обіцяв багато: все, у що вірив, все, що міг висловити. Повірила.       Ви блукали вуличками міста — за руки — на людних і безлюдних — вдень і вночі.       На одному із шумних перехресть ти відпустив її руку. Думаєш, що вона безпорадно повисла і прихилилась до тіла, як у відкинутої ляльки?       Одразу ж, в ту ж мить, її підхопила сліпа, з рівною спиною та проникливим поглядом, що бачить над юрбою. Тягне її вперед, розкидає грубо стрічних. Слів не чує.       Будеш повертатись — відкине і тебе.

     Колись вона говорила про необхідний компонент щастя. Вмілий ляльковод — вона не була ніколи щасливою, але теорію знала добре. З її вуст це звучало особливо жорстко, хоч за жодних обставин, навіть якби інші вуста вимовили це, легше не стало б.      ...      Те, про що вона говорила, наступає після болю, розриву, втрати. Вони дисциплінують та дають змогу подивитись на все інакше — навпаки.      ...      Похизуюсь однією здібністю: дисципліна в мене натренована роками, а бачити темне я можу і так; мабуть, у неї було так само.      П'янко і душно від погляду вперед, погляду за портьєри, що не піднялись.

     Струнка свічка, висока. У простій олов'яній підставці, кривуватій та погнутій. Вдень вона рідко потрібна, вночі — її запалюють. Це очевидно.      Світить і гріє; гріє і світить. Ніч не переможе, але надію дасть: невелику, зовсім краплю. Крапля за краплею, вона — віск — припадає перед оловом, ніби дорогоцінним вівтарем.      Гніт тримає на плечах вогонь і відповідальність.      Але ж ми знаємо, все знаємо: не доживе вона до кінця ночі, як би не хотіла. Остання димка зіллється з темрявою. Останній видих — невидно.

     Ви знаєте, у вільний час я провертаю та зачіпаю голки або ножі, давлю де кулі, зішкрібаю де не зажило, навантажую переломи.       І так воно ніколи не заліковується      Можна повторювати, скільки хочеш!       А біль який!       Гидкий.

       Літнє сонце гріє в спину; зелені дуби накидали жолудів. Кицьки неквапно переходять дорогу. На верхнй частині сидить хтось з кавою, на нижній — когось чекає кур'єр. Діти бавляться на різнобарвних гірках — сміх та крики, одягнені легко.      Подекуди перехожі змінили шорти чи спідниці на штані, а футболки на кофтини — так, в темряві дубів, вітер непривітний, не знайомий літу; чужий мені. А пройшов всього тиждень...

       Хтось до мене тут побував: слова розрізані, сторінки у крові — червоній, чорній, синій, зеленій. Акуратно — скальпелем.      Ну і добре. Так на краще.      Мої помахи; розрізи та залишені шрами не такі тонкі й рівні. Бодлеру пощастило — мій сірий олівець грубше — знаряддя варвара від слова. Поверх — не чіпатиму. Відмучився.

     Стіна насувається. Шиплячи, скидучи з себе порохи. Сантиметр за сантиметром вогке й брудне моховисте чорне каміння — ближче і ближче.       Інші три стіни та стеля, підлога мене обмежують.       Я шукаю вікна, двері. Я їх не бачу.       Бачу лише мовчазний обов'язок, біля мене, — свічку тримає, останній дороговказ. Йде! Ні шпарини, ні можливості, нічого.       Близько.       Витягнутими руками, у полірованих турниірних рукавиця тримаю її. Стільки годин та днів. Тримаю.       Гидка стіна, гидко тримати.

     Взяти білий мармур і висікти небесну Венеру — справа проста. Важче — її ж, не втративши краси, виліпити із грязюки.      Написати портрет вишуканої аристократки — справа проста. Важче — понівечене обличчя, не втрачаючи достоїнства.      Сфотографувати ідеальне — справа проста. Але куди важче...     З ловити й дістати те, що приховано...

     Червоно-білі перлини, стукаючи, посипались на дерев'яну підлогу. Нитка варварськи, проти природи, — розрізана.       Хрипкі звуки.       Перлини червоніють і червоніють.       На думку спадають опалі ягоди калини.       Його запевнення її були неправдою. Її запевнення дитини — також. Дитина плаче.      Це біле намисто подарував він, тепер на ній — криваво-біле шовкове кашне.       Вона розірвала його брехню великою ціною.       Добре, що це може бути вигадкою.

     Камерна. Особиста. Інтимна. Інтелектуальна. Впевнений: невідповідна ні часу, ні контексту — категорично.      Знаю, про що напишу і що, але вперше відчуваю, що буде важко.      Дія І.      Сперечається з системою, в якій народилась і в якій її не стане. Смерть вперше наближається до неї близько — обпалює своїми руками молоду шию. Хустинки на шиї та закриті вбрання намагаються приховати це. Неочікувано для мене, такі вбрання перегукуються зі стилем Даліди.      1964. Не можу визначити: мелодія, ніби, мінорно-мажорна. Таке буває, текст про «можливість», тому..? Спів мажорний, однозначно, додаткова чоловіча партія — також. Пісня відчувається на усмішці, тембр теплий, насичений, дуже плавні переходи та підйом до високих нот. Красиве, контрольоване інтонування. Ідея пісні — романтична, впевнена. Образи — цікаві, але одразу асоціюються із системою. Специфічна вимова слова «Одеса» — притаманна ряду носіїв інших мов...

     Покинула сиза красуня свою келію у скелі. Полетіла до сонця.      У синяві — над синявом.      Летить.      Сонце опускається. Втомилась — летить.      Сонце ще нижче.      Дуже важко…      Заховалось.      Біль у крилах — нічне чорне полотно впало на них.      Темна голубка ще летить…

     Люстра з абажуром. Темно-помаранчевий, з китицями.       Тьмяна лампа розжарювання глухо світить на просочений оліфою саморобний стіл. Де-не-де сколотий, потрісканий, подряпаний.      На столі — замучений патефон; його блискуча голка, мов лезо, нарізає всі платівки на тонку чорну нитку.      Кожна платівка звучить і помирає однаково.      З напівтіні кутка кімнати за цим — цигарка за цигарко — слухають, дивляться у хмарі диму.