De lectore et libris

    Назва звучить по-канцелярськи. Зрозумів це вже після того, як написав. Так зазвичай підзаголовлюють накази та інші офіційні документи.

    Припустімо, що це моя підсвідомість.

    Усе, що я напишу далі, — виключно мої внутрішні спостереження, припущення та, звісно, оціночні судження.

    Розпочну.

    Родина в мене досить цікава. Про одну її грань розкажу: мама — книгознавиця.

    Відповідно, у нас була величезна бібліотека. У хмурі дев'яності роки минулого століття, власне тоді, коли я народився, левову частину книжок довелося виміняти на їжу, одяг, послуги лікарів та інші речі першої потреби. Розходилися найцінніші видання, як потім розповідали батьки.

    Той час пережили різні книжки, що склали доволі кострубату картину: повні зібрання творів Льва Толстого, Тургенєва, Пастернака, Шолохова; був хтось із німецьких авторів, але вже не згадаю хто — запам'ятався лише стиль письма: короткі спалахи; Шарлотта Бронте, Герберт Веллс. Купа наукової фантастики. Багато соцреалізму — імена стерлися з пам'яті, як і сам соцреалізм. Колись прочитав якусь мелодраматичну партійну історію. Досі десь сидить у пам'яті. Перечитав би. Неймовірна кількість якісної дитячої літератури. Педіатрія, гігієна, оздоровлення — теж займали свої полиці, навіть підказували мені, як я дорослішаю, як би іронічно це не звучало.

    Починаючи, мабуть, років із десяти, на кожен день народження мені дарували переважно п'ятдесят або сто гривень. А це означало лише одне: я чимчикував до нашої провінційної книгарні й купував велике неймовірне енциклопедичне видання від «Махаона». Загальношкільна енциклопедія, географічна, біологічна, історична, українознавча — можливо, щось уже забув. Серйозно вкладався в такі книжки та, звичайно, в «Гаррі Поттера».

    Із ним пов'язана кумедна історія. Книги виходили поступово, і я купував їх одразу після появи. Частина була українською, частина — російською. Доводилося підключати дедукцію, щоб співвіднести імена персонажів у різних перекладах.

    Згодом, не без гордості скажу, за визначні шкільні здобутки й працю відділ освіти подарував мені електронну книжку. Вони тоді тільки-но з'являлися на ринку, і це був подарунок, який я навряд чи міг самостійно собі дозволити. Саме вона допомогла мені пройтися О. Генрі, Агатою Крісті, Жоржем Сіменоном — і це лише те, що одразу спадає на думку.

    Щастя тривало недовго. Я випадково її зламав. Безповоротно.

    Трохи про шкільні уроки.

    Уроків української літератури я не любив. Точніше, не розумів самої літератури. Читав — і не розумів. Почувався ідіотом. Запам'ятав хіба що Дімарова та Тютюнника.

    Світова література була зовсім іншою історією. Не скажу, що я прозрів, але саме там були обговорення, діалоги, полеміка. Пам'ятаю, як одного разу заявив, що Орфей — егоїст.

    В університеті, після першого курсу, я з неймовірною люттю зненавидів точні науки, які до того обожнював. Причини зараз неважливі. Я продовжував ходити на заняття, сидів, записував свої роздуми, але дедалі сильніше відчував, що деградую, втрачаю здатність мислити й добре писати.

    Ліки?

    Читати нетехнічні книжки.

    Про бібліотеки я тоді не думав, та й хотілося мати власну — таку, до якої можна повертатися, а я саме так і читаю. Грошей на нові видання особливо не було.

    Отже — букіністика.

    Приходив, переглядав зміст, читав абзац-два — і вже майже безпомилково знав: моя це книжка чи ні. Навіть якщо ніколи не чув про автора. Потім була друга експертиза — мамина.

    — О, так. Хороший автор. Хороша книжка. Дефіцит.

    За цей час я значно розширив свої горизонти. Полюбив те, що не любив у школі. Відкрив нових авторів і нові твори, щоправда, здебільшого в межах того, що умовно можна назвати класикою. Інколи виходив за ці межі й читав із ноутбука — сумнівне задоволення — очі болять.

    Я швидко навчився дружити з книжками. За деякими виданнями навіть полював: п'ятитомник Сухомлинського, чотиритомник Мережковського, «Сага про Форсайтів» Голсуорсі, «Знедолені» Гюго.

    Усіх упіймав.

    Удома бібліотека знову почала рости. Наче підлікувалася після давньої травми. Мама жартувала:

    — Син повернув усе, що мати розсіяла в дев'яностих.

    Минуло багато часу. Я почав заробляти, але собі не зрадив. Досі купую переважно вживані книжки, щоправда, тепер уже цілеспрямовано полюю за конкретними виданнями. Іноді — в інтернет-магазинах, якщо книжка унікальна, ніколи не видавалася українською або свого часу їй «заткнули рота» чи ідейно понівечили.

    До звичайних книгарень я майже не заходжу. А якщо й заходжу, то радше задля розваги.

    Чому?

    По-перше, на мене одразу насуваються десятки написів: «лауреат премії...», «бестселер за версією...». Для мене це радше червона ганчірка, ніж аргумент. Одразу виникає риторичне запитання: чи переживе ця книжка хоча б десять років? Букіністичні видання існують щонайменше три десятиліття, а багато з них — значно довше.

    По-друге, відсіювати зерно від полови доводиться набагато довше. Мені вже недостатньо змісту й кількох абзаців. Треба вчитуватися. І лише тоді народжується відчуття.

    По-третє, навіть із науково-популярною літературою за моєю професією все не так просто. Автори XIX–XX століть витримали десятки перевидань. Їх цікаво читати, вони зрозумілі навіть початківцеві. А сучасних авторів я нерідко не можу змусити себе дочитати. Не тому, що вони погані, а тому, що не завжди можу прийняти ту тактичну й стратегічну логіку, якою вони вибудовують свою думку.

    Я боюся сучасних книжок.

    Так, боюся.

    Я певен, що серед них є діаманти. Але поруч із ними — безліч скла й біжутерії. Сучасні книжки проходять горнило редакторів, коректорів, маркетологів. Але є ще одне горнило — час. Його вони ще не пройшли. Можливо, років за тридцять я вже знатиму, що серед книжок 2026 року справді виявилося вартісним.

    Але це не вирок сучасній літературі. Це лише мій спосіб її читати.

    Він може бути для вас чужим. І це — добре.

    Єдине правило, яке я дозволю собі сформулювати, дуже просте:
    
    Вірте своїм відчуттям.